Мюнхенський стрілець міг наслідувати інших масових вбивць

Німецька поліція продовжує збирати інформацію про молодого німця іранського походження Алі С., який 22 липня в Мюнхені вбив дев'ятеро людей і поранив шістнадцять перед тим, як застрелитися самому. Під час обшуку в помешканні злочинця знайшли німецький переклад книги "Чому діти вбивають: Що в голові шкільних стрільців" американського психолога Пітера Лангмана. У своїй книжціавтор досліджує психологічні мотиви стрілянин у школі. DW поспілкувалася з Пітером Лангманом телефоном.

DW: Що ви думаєте про те, що стрілець з Мюнхена мав примірник вашої книги?

Пітер Лангман: У певному розумінні це не дивно, дивно, що він мав саме мою книгу. Шкільні стрільці часто цікавляться подібними випадками, шукають інформаці. в інтернеті, читають про інших нападників і захоплюються ними. Є кілька причин такої поведінки. Вони можуть почуватися ненормальними, чи такими, що не вписуються в колектив. Читаючи про інших нападників, які в своїх діях керувались подібними думками, вони починають відчувати свою приналежність до певної групи людей. Вони можуть навіть отримати відчуття щось на кшталт соціального виправдання своїх дій, що те, що вони роблять начебто не є таким вже й поганим, оскільки існують й інші люди, як вдаються до схожих дій.

У книзі ви зазначили, що не існує "єдиної характеристики", яка б підходила всім таким стрільцям, однак ви визначаєте три головні категорії нападників: психопати, люди з різними психозами, а також душевно травмовані. До якої з категорій належить мюнхенський стрілець?

Щоб визначити його типологію, інформації недостатньо. Часто проходить чимало часу доки стає відомою інформація психологічного характеру, але навіть тоді її може бути недостатньо для чіткого визначення. На даний момент він не виглядає психопатичним типом. Часто таким людям притаманний надмірний нарцисизм. Вони можуть вміти дуже добре поводитись з іншими людьми й володіти шармом і бути навіть харизматичними. Соціально вони можуть бути набагато успішнішими за мюнхенського стрільця. В ньому я таких рис не бачу: він справляє враження замкненої, надзвичайно невпевненої в собі і боязкої людини.

За даними слідства, стрілець з Мюнхена любив грати в ігри-стрілялки. Ця інформація знову здійняла дискусію щодо жорстоких комп’ютерних ігор та їхній вплив на людей, які потім відкривають божевільну стрілянину навколо себе.

Це складне питання, бо більшість з мільйонів підлітків, які грають в ці ігри ніколи нікого не вбивають. Отже, немає прямої залежності між цими іграми і спалахами безумства. Однак, якщо подивитися на цифри, чимало шкільних стрільців не просто грали в ці ігри, а були в певних випадках одержимі. Ігри були тим світом, в якому вони жили.

Яку роль має самогубство? Чимало таких стрілянин закінчуються суїцидом, або ж стрілець знає, що його вб'ють.

На прикладі 48-ми стрілянин, описаних в моїй книзі, близько половини нападників мали намір померти під час атаки. Чимало зі стрільців водночас мають і суїцидальні настрої, і бажання вбивати. Вони хочуть померти, але не хочуть помирати самі й непомітно. Вони хочуть свого роду помсти, щоб інші люди платили за їхнє страждання. Іноді вони жадають слави й визнання, які витікають з їхніх дій, їхнього бажання померти не самим, не невідомим і не непомітним. Вони намагаються надати своєму життю якогось сенсу, на жаль, в їхньому випадку, вдаючись до насильства.

Ви сказали, що нападники цікавляться іншими випадками подібних стрілянин. Такі випадки менш поширені в Європі і Німеччині, аніж у США. Ви помічаєте феномен наслідування по обидва боки Атлантики?

Я думаю, так. Якщо подивитися на приклади Роберта Штайнгаузера (19-річний юнак, що вбив 16 осіб і поранив сімох у школі міста Ерфурт в Німеччині - Ред.) чи Тіма Кретчмера (17-річний підліток, що вбив 15 осіб і поранив дев'ятьох у школі в місті Віненден у Німеччині - Ред.), то вони багато знали про випадки стрілянин в США, у тому числі й про масовий розстріл у школі "Колумбайн".

Як можна запобігти подібним випадкам масових стрілянин?

Ми вже знаємо чимало "попереджувальних сигналів". Треба вчити людей розпізнавати й реагувати на такі сигнали. Наприклад, вони (потенційні нападники, - Ред.) говорять про намір, щось вчинити; іноді попереджують друзів триматися подалі від якогось місця; іноді навіть запрошують друзів приєднатися до атаки; погрожують людям, яких хочуть убити; розміщують пости он-лайн; навіть пишуть у шкільних творах про бажання когось убити. Іноді такі сигнали дуже очевидні, але люди не розпізнають їх, або не сприймають серйозно. Або бояться повідомити з різних причин. Є чимало атак, які не відбулися, атак про які ми не чуємо, бо ЗМІ не звернули на них увагу, або ж їх вдалося відвернути.