Білорусь та інші: моя бабуся, режим і я
24 березня 2015 р.
"А що це таке - диктатура?", - запитує 75-річна Алевтина Перегуд у своєї онуки Ірини Шпаковської. До поліського села Воротин молода журналістка приїхала, щоб узяти інтерв'ю в бабусі про те, як їй жилося за чісів СРСР і як живеться зараз. До старших представниць своїх родин попрямували і колеги Ірини - журналісти з Кенії, Китаю, Чилі, Німеччини і Бразилії, котрі стажувалися на Deutsche Welle з 2012 по 2014 роки. В результаті з'явився мультимедійний блог "Моя бабуся, режим і я", де жінки з шести країн розповідають про своє життя за часів диктатури. Блог став переможцем премії CNN Journalist Award 2015, вручення якої відбулося в Лондоні 24 березня.
Голод, холод і снаряди
Алевтина Перегуд - з сивим зачесаним волоссям, сухорлява, в квітчастій хустці і легкій сукні без рукавів - жодної хвилини не сидить без діла: то розпалює піч в хаті, де після смерті чоловіка живе одна, то смажить млинці, то годує курей. Переживши голод і війну, пожежу і знецінення на початку 1990-их накопичених за 26 років праці без вихідних і відпусток грошей, вона не скаржиться на долю. Про те, що її молодість припала на розквіт тоталітаризму, жінка ніколи особливо не замислювалась: її головним клопотом було заробити на шматок хліба і дати освіту єдиній доньці. Тим більше не сприймає вона як диктатора нинішнього президента Білорусі Олександра Лукашенка. Ті ж, хто виходить протестувати проти нього, не бачили, за її словами, "голоду, холоду і бомбувань". "Я готова їсти лише один раз на добу, тільки б не було війни!" - вигукує вона у відповідь на запитання онуки.
Працюючи над проектом, Ірина Шпаковська протягом декількох днів всюди супроводжувала свою бабусю. "Для мене було дуже неочікуваним те, наскільки спокійно вона поводилася перед камерою. Лише перші хвилин 20 ніяковіла, а потім стала просто займатися своїми справами", - зазначає журналістка. Стримане ставлення жінки до політичних катаклізмів, пережитих її поколінням, Ірину не дивує: про це вона знала і до інтерв'ю. "Мені здається, це типово для наших людей похилого віку: вони вважають, що не варто засмучуватися, якщо щось в житті було не так. Так що переді мною була, з одного боку, моя власна, а з іншого - середньостатистична білоруська бабуся", - розмірковує дівчина.
Історія країни - історія сім'ї
Всіх героїнь проекту події, про які сьогодні вже пишуть в підручниках історії, торкнулись безпосереднім чином. У 1958 році, в часи "культурної революції" в Китаї, чоловіка шкільної вчительки Хуіфанг із Шанхая на кілька років відправили до трудового табору. "Йому доводилось тягати вантажі, і в нього опухли плечі. Я пошила йому спеціальні накладки зі старих речей - побачила в одному фільмі, що такі носять селяни. Тоді плечі твого дідуся принаймні перестали кровоточити", - згадує в розмові з онуком-журналістом 83-річна китаянка. Тим не менш, на відміну від свого чоловіка, колишнього викладача університету, про Мао Цзедуна вона відгукується не надто критично, хоча і визнає, що 20 років його влади були "повні абсурду".
П'ять років провів у тюрмі за часів авторитарного правління Джомо Кеніати міністр інформації Кенії, котра тільки-но позбулася колоніального статусу, Рамоджі Ачінг Онеко. Це сталося одразу після того, як він залишив свою посаду і пішов в опозицію. Його дружина Аньянго залишилася одна з сімома дітьми, яких треба було якось утримувати на крихітну зарплату працівниці залізниці. "Я мусила платити за житло, їжу, воду… Але не за електрику: її вже тоді відключили за несплату, і ми жили без неї", - розповідає 74-річна жінка. Про те, коли чоловік вийде з тюрми, та й чи вийде взагалі, вона не знала, оскільки судового розгляду в його справі не було. "Я дуже переживала, гадаю, саме тоді і з'явились мої проблеми з тиском. Але років через три-чотири я призвичаїлась до цього: треба було якось жити далі і робити те, що було в моїх силах", - каже Аньянго.
Одкровення для онуків
"Професійно" спілкуючись зі своїми бабусями, онуки змогли збоку поглянути як на долі цих жінок, так і на історію власних сімей і країн. Багато чого виявилось несподіваним. "До 70 років мені весь час снився один і той самий сон: як я сиджу за шкільною партою і хочу скласти випускні іспити", - розповідає 88-річна Нена, донька сімейної пари, котра емігрувала після Першої світової війни з Німеччини до Бразилії. В реальному житті їй, як і багатьом її німецькомовним однокласникам, так і не вдалося закінчити навчання: на початку 1940-их в "Естадо Ново" - "новій державі" - указом президента Жетулью Варгаса була заборонена німецька мова, а викладання в школах приписувалося проводити лише португальською. "До цього інтерв'ю я й не знала, наскільки важким випробуванням це стало для моєї бабусі. Хоча вона любить згадувати минуле, про ці переживання вона раніше ніколи не розповідала", - зазначає онука Нени, журналістка Луїзе Фрай.
Закінчивши монтаж відео і дописавши всі матеріали для блогу, Ірина Шпаковська показала їх своїй бабусі, Алевтині Перегуд. "Звичайно, побачивши себе, вона почала обурюватися, яка ж вона стара. Але з тих пір бабуся стала часто повторювати фразу, котру сказала мені в інтерв'ю: "Не гніви Бога: є хліб - значить, життя вдалося". Тож, гадаю, результат їй все-таки сподобався", - каже Ірина.