Катерина Калитко: Сабир

Бувають такі досвіди спільнот із заходом на територію індивідуального переживання, що з ними стоїш посеред світу цілком відокремлено. Хіба що зрідка втішаєшся ноткою гіркої обраності. Війна і колективний сором - колючо-ріжучі явища, про подробиці яких тебе радо перепитають, висловлять технічне співчуття, а потім рішуче змінять тему, якими б очевидними і тяглими не здавалися твої травми. І тільки з тими, хто їх поділяє, можна мовчки обмінюватися сигналами, як переморгуються фарами автомобілі на туманній осінній трасі. Та слова потрібні й тут: деякі стають виразними маркерами часу, теґами, які прошивають шари особливого досвіду і пришивають до тіла нову шкіру. Для мене таким словом є кримськотатарське "сабир".

Я знала його й раніше, але камінчиком у груди поклала того дня, який згодом назвуть Днем кримськотатарського спротиву - 26 лютого 2014 року. Пам'ятаю і всі тодішні побутові деталі, і тривожний стрім з-під Верховної Ради Криму, і особливе, раннє, навскісне тамтешнє сонце в камеру, і натовп "наших", який протистояв натовпу "їхніх", хвилювався й вигукував "Слава Україні!" та "Аллагу екбер!", і передчуття, що починається щось велике і страшне, нічим не краще за розстріли тижневої давності. Той мітинг уже давно розібрали на цитати, найвідоміша з них - слова Рефата Чубарова про те, що у нього самого і в киримли немає іншого дому, окрім півострова. Та найбільше мене обпекла інша мить: Рефат-аґа, стоячи перед розбурханим натовпом під українськими й кримськотатарськими прапорами, заспокоює його жестом відкритих рук, раз за разом повторюючи: "Сабир! Сабир!" У цьому був якийсь ірраціональний, концентрований дух моменту.

"Сабир" означає терпіння, смирення. В ісламській традиції він передбачає стримування душі від неспокою і гніву, язика - від скарг, тіла - від шкідливих практик. Пророк Мухаммад називав сабир половиною віри. Затяті гностики можуть практикувати сабир як своєрідну медитативну практику, якою відточується власна витривалість і чуйність до іншого.

Моя післявиборча реальність є реальністю людини з посттравматичним синдромом. Ні, я не сподівалася іншої електоральної картини, загалом не дуже вірю в дива, але справжня глибина ціннісного розколу таки стала потрясінням. У рамках свого нервового розладу я запитую близьких людей, чи доводилося їм відчувати втому від факту приналежності до свого народу. Наскільки ця втома має бути важкою і глибокою, щоб перестати вважатися банальним снобізмом. І наскільки пекучими стають докори сумління, коли така думка приходить усвідомлено. Логічно, що глибина переживання у всіх різниться. Але спільним для багатьох виявилося відчуття темного, наче після похорону, прокидання, що раз за разом повторюється щоранку. Тим, хто пережив утрату, логічно побажати сабиру. Навіть якщо це просто ситуативна втрата віри в людей.

Тепер, коли електоральне побоїще остаточно закінчилося, коли чорні круки образи до дна випили очі розтоптаним і вже сідають на плечі переможцям, домінантним почуттям поступово стає сором, від якого не врятує жодна футболка зі слоганом Not My President. Прогнози щодо прискореного формування української політичної нації під каталізатором війни виявилися поспішними. Ситуація з громадянською відповідальністю та політичною культурою виглядає невтішно, як і належить полю після битви. Ми вже переживали різні фази: невизначеності, аполітичної апатії, карнавально-сміхової культури, якою боронилися від абсурду владної верхівки, заперечення і внутрішньої еміграції, навіть чистого гніву, але на жодній із цих стадій, виходить, авторефлексія громадянина не була достатньо глибокою, щоб викристалізувати чітке розуміння цінності свободи і зв'язок її з відповідальністю. І ось тепер нарешті настає щось справді нове: ера всеохопного, пекучого сорому, якого ми ще не куштували. Чи не його ми потребували, щоб виростити в собі всі відсутні досі якості? Салман Рушді вважає, що сором витворює тонкі зв'язки між людьми. Та що, коли йдеться не про сором уже, а про формування масиву взаємної колективної провини за блокований поступ і непевність майбутнього? І перед ким має бути соромно? - неодмінно запитає хтось. Мені, наприклад, постійно соромно перед кримськими татарами.

Кримці, з їхньою питомою гідністю, солідарною активністю та послідовною ідейністю, - той прошарок українського суспільства, якому я ще продовжую довіряти за підсумками нашої локальної квітневої "Гри престолів". Ось тільки питання, чи захочуть вони довіряти мені як представниці народу, який їх вчергове зрікся - і п'ять років тому, і нині, під час виборчої кампанії, яка у своєму безмежному популізмі практично зневажила питання деокупації Криму й дотримання фундаментальних прав його корінного народу. Дивна це річ - колективна провина, до кожного вона заходить із власним ключем. І ось я вже думаю, що тепер киримли завжди бачитимуть у мені спершу віддзеркалення загальноукраїнського зречення, і тільки потім саму мене, їхню давню союзницю. І що для них мене взагалі звати як царицю-розпорядницю першої анексії Криму. І що ми досі рідко вживаємо формулювання "українці-киримли", натомість свідомо підкреслюємо оте "ми" і "ви", розділяючи у щоденному мовленні дві продуктивні частини політичної нації. І що мешкаємо в чудових, мальовничих українських містах, де в роковини геноциду кримськотатарського народу влаштовують музичні фестивалі й гучні оупен-ейр святкування Дня Європи. І що навіть після всього, пережитого разом, співгромадян та ближніх своїх усе ще легше вважати абстрактними "Іншими". І що саме зараз про права киримли та репресії проти них кожній чесній людині треба говорити з потроєною силою: якщо за каденції Порошенка й відносно адекватного складу парламенту це питання не особливо просунулося, то з теперішніми наслідками карнавалу демократії воно ризикує дедалі інтенсивніше вимиватися з публічного дискурсу. Але багатьом - просто ліньки, або надто тривожно, або зовсім незрозуміло. А від такого - тільки крок до причетності до злочину.

Інша цікавинка колективної провини - те, як доведеться її потім відпрацьовувати. Що там було з пересічними німцями, які руками розкопували масові поховання жертв Шоа? Що там було з коліньми Віллі Брандта? Але з великими історичними трагедіями простіше, як це не дивно. Ризикну навіть сказати, що поруч із горем минулого теперішнім людям затишніше. Бо ж які можуть бути біди тепер, коли все найгірше вже сталося? Масштаб трагедії приголомшує, не всі деталі її механізму знайшлися, але можна вчинити шляхетно й визнати гріхи попередніх поколінь, паралельно констатуючи, що тінь цієї провини лягає й на нас і ми, гідні й безневинні нащадки, смиренно її несемо. А ось працювати з колективною провиною, що матеріалізується просто в повітрі перед твоїм носом, приблизно так само важко, як вирізати самому собі апендикс в умовах польового шпиталю.

Згаданий вище Салман Рушді у романі "Сором" пише, що народ - це не просто красиве й піднесене поняття, але розум, здатний виокремити, впізнати тих, хто служитиме йому найліпше. Пише також, що люди дивовижним чином здатні переконати себе в шляхетності й істинності своїх справ та помислів, які на ділі корисливі, нещирі та підлі. Текст, який я завершую, довго боровся зі мною цілком фізично, змушуючи до найрозмаїтіших реакцій, від сліз безсилля до розбитого об стіл кулака. Тому інших висновків, окрім цих двох цитат, не буде.

Сабир, повторюю я собі, сабир.

 

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.