Виходить, що курди не мають друзів, окрім гір. Нещодавнім проведенням референдуму вони справді протиставили себе ледь не всьому світу. Втім, останній зробив для курдів не так вже й багато. За винятком Ізраїлю, який сам оточений зусібіч ворогами, в світі не знайшлося підтримки незалежності курдів. Навпаки - замість підтримки з далекого закордоння лунають лише несхвалення та критика.
Та чим ближче до Курдистану, тим в дедалі гучніші погрози переростає критика. На півночі, приміром, Туреччина на підтвердження своїх залякувань проводить військові навчання із залученням танків. На сході розташувалися іранські війська. А на півдні прем'єр-міністр Іраку Хайдер аль-Абаді дав наказ мобілізуватися вірним уряду в Багдаді військам та їхнім союзникам - загонам шиїтських угруповань.
Складається враження, що країни регіону об'єднала спільна мета - будь-що вберегти саме такі лінії кордонів, які безоглядно провели колоніальні держави Великобританія та Франція після перемоги в Першій світовій війні. А зробили вони це попри етнічні особливості самих цих територій, що раніше належали до Османської імперії.
Найбільший народ без власної держави
Як наслідок курди залишилися тоді ні з чим, і це попри щедрі запевнення та обіцянки тодішніх учасників переговорів. При тому, що право народів на самовизначення - один із основоположних принципів міжнародного права. Це право також прописане в Статуті ООН. Але для майже 40 мільйонів курдів - найбільшого народу без власної держави - все це й досі лишається порожньою фразою. Тож і не дивно, що курди не дуже переймаються через таке питання, як територіальна цілісність Іраку. Упродовж десятиліть іракський уряд пригнічував їх, інколи виганяючи з населених ними районів. Траплялося, що Багдад не гребував і застосуванням хімічної зброї проти курдів, унаслідок чого вони гинули тисячами.
В історичному плані курдам навряд чи випала б краща нагода, ніж зараз. Адже у боротьбі з варварством терористичного угруповання "Ісламська держава" (ІД) вони отримали симпатії світу. На додачу їх озброїли сучасною зброєю. Уряд у Багдаді слабкий. Туреччина ще не оговталася від наслідків скоєної в липні минулого року спроби путчу та віддалилася від своїх західних сусідів. А голос сирійського Дамаска взагалі не має жодної ваги у квартеті тих країн регіону, де компактно проживають курди. Тож референдум щонайменше відображає силу та прагнення незалежності курдів, так само як і те, що іракська державність переживає кризу, а в самому регіоні панує хаос.
Та може виявитися, що лідер Курдської автономії в Іраку Масуд Барзані зробив зависокі ставки, пішовши на референдум. Барзані призначив проведення плебісциту насамперед з внутрішньополітичних міркувань. Мета - зміцнити свої власні позиції, а також позиції власної партії - Демократичної партії Курдистану (ДПК). Адже урядує Барзані майже як диктатор, вже багато років поспіль не маючи на те жодної демократичної легітимності. Через це він - вкрай суперечлива фігура в Курдистані. Може бути, що Барзані так само недооцінив прагнення власного населення до незалежності, як і ворожість сусідів по регіону.
Жодного автоматичного проголошення незалежності
Для того, щоб на Близькому Сході, котрий і так нагадує діжку з порохом, не спалахнув новий конфлікт, всім учасникам слід зберігати спокій. До того ж сам референдум не має юридичної чинності, а уряд Курдської автономії постійно наголошував, що проведення плебісциту не призведе до автоматичного проголошення незалежності. Барзані може легко оголосити референдум звичайним опитуванням населення.
Водночас Багдаду, Анкарі та Тегерану варто було б якнайшвидше пом'якшити тон риторики та припинити брязкати зброєю. Що більше вони розглядатимуть референдум як звичайне опитування населення без жодних юридичних наслідків, тим краще. Адже правда в тому, що автономний регіон Курдистан ще й до проведення референдуму мав усі атрибути незалежності, в тому числі власну адміністрацію, власну армію, власні шкільні підручники, контроль над кордонами та повноваження вирішувати, хто має право в'їзду та виїзду.
Можливо саме так ситуацію вдасться ще раз розрядити - за рахунок справжньої незалежності курдів та пожертвувавши курдським правом на самовизначення. Але курдське питання знову постане - цього разу в Сирії - щонайпізніше тоді, коли в цій близькосхідній країні сядуть за стіл переговорів, щоб всерйоз домовитися про мир. Хай там як, а поки курдське питання не вирішиться, в регіон спокою не буде.