Лауреатки Нобелівської премії миру 2011 року - сильні жінки, які відстоюють мир і свободу

Еллен Джонсон-Серліф та Лейма Ґбові з Ліберії, а також  Таваккуль Карман з Ємена поділять цьогорічну Нобелівську премію миру. Три жінки-активістки, діяльність кожної з яких однозначно гідна нагороди. У цьому переконані всі, хто відгукується про цьогорічне присудження «нобелівки».

Еллен Джонсон-Серліф: африканська «залізна леді»

Президент Ліберії Еллен Джонсон-Серліф – перша й допоки єдина жінка-президент в Африці. 73-річна політик має за плечима стрімку кар’єру. Почалася вона зі стипендії для вивчення економіки в елітному американському університеті Гарварді. Це проклало їй шлях до роботи у Світовому банку й Організації об’єднаних націй. Джонсон-Серліф – передусім строгий і прискіпливий фінансист, з неймовірною силою волі й непримиренний борець за свої переконання. Всі ці якості є вирішальним для її політичної кар’єри, але й сприяли тому, що її часто називають «залізною леді»

Кульмінація її політичної кар’єри настала, коли 2006 року вона стала першою жінкою-президентом Ліберії і взагалі першою жінкою, яка очолила державу на африканському континенті. На той час Джонсон-Серліф перебрала на себе владу в країні, яка страждала від наслідків 14-річної громадянської війни, в якій загинули чверть мільйона людей.

Ліберія на той час була все ще в руїнах, десятки тисяч жінок були зґвалтовані, інфраструктура практично зникла, у країні не було ні струму, ні води. Але Еллен Джонсон-Серліф вдалося об’єднати країну, яка знала доти тільки руйнування. Їй вдалося вселити в людей надію на краще майбутнє. Той факт, що вона – жінка, надихав передусім ліберійських жінок на те, щоб займатися політикою.

Уже в перший період свого перебування на президентській посаді Джонсон-Серліф змогла досягти того, що в Ліберію знову почали інвестувати. До того ж вона послідовно втілює й гасло своєї першої передвиборної кампанії «Жодного терпіння корупції».

Утім, репутація Джонсон-Серліф не є однозначно бездоганною. В одному зі звітів Комісії правди й примирення в Ліберії її підозрюють у тому, що у 80-их роках минулого століття вона підтримувала воєнного злочинця Чарльза Тейлора. Сама президент стверджує, що відвернулася від Тейлора, як тільки стали очевидними його злодіяння.

Повідомлення про присвоєння Нобелівської премії миру застало Джонсон-Серліф під завершення нової передвиборної кампанії. 11 жовтня в Ліберії пройдуть президентські й парламентські вибори. Спостерігачі прогнозують, що почесна нагорода Джонсон-Серліф може вплинути на думку того чи іншого ліберійського виборця.

Лейма Роберта Ґбові: мирний протест у білому

Їй було 17 років, коли на її батьківщині, в Ліберії, 1989 року почалася громадянська війна. Для Лейми Ґбові, яка саме закінчила школу й хотіла починати студіювати медицину, просто перевернувся увесь світ. Але з того часу її життя і доля нерозривно пов’язані з розвитком у Ліберії.

Коли 1997 року президентом Ліберії став Чарльз Тейлор, а ситуація в країні дедалі погіршувалася, Лейма Ґбові ухвалила для себе рішення – боротися разом зі своїми співвітчизницями за мир в Ліберії. На той момент вона вже опікувалася дітьми, які постраждали від воєнних конфліктів, і біженцями з регіонів конфліктів. Дуже швидко їй вдалося знайти підтримку серед різних жінок – як християнської, так і мусульманської віри. Вони проводили зустрічі й мирні демонстрації, акції протесту й масові молебні. Під час усіх зібрань жінки вбиралися у білосніжні футболки – на знак боротьби за мир. «Це була ціла армія жінок у білому, які повставали у той час, коли ніхто на таке не наважувався», - згадує Ґбові у своїй автобіографії.

Жінка пише також, що не мала ні краплі страху. Адже найгірші речі, які тільки могли статися, на той момент вже сталися. Багато ліберійців донині переконані, що громадянська війна, яка забрала життя 250 тисяч людей, тривала б і зараз, якби не було «жінок у білому».

 2002 року Ґбові організувала рух Women of Liberia Mass Action for Peace, масовий рух ліберійських жінок за мир. Найвідомішою акцією цього руху став так званий «секс-страйк», коли жінки відмовляли чоловікам у сексі, аби в такий спосіб примусити їх до політики миру. 2004 року Ґбові закликали до співпраці у Комісії правди й примирення в Ліберії, яка має на меті досягти діалогу й стабільності після довготривалої війни в країні. З 2006 року вона співпрацює, а нині й очолює правозахисну африканську жіночу організацію Women Peace and Security Network, штаб-квартира якої розташована в Гані.

Таваккуль Карман: борець за демократію в Ємені

Емансиповану жінку, яка бореться за свободу в арабському світі, уявляють, як правило, зовсім не такою, як виглядає Таваккуль Карман. Вона носить традиційні для жінок-мусульманок хустку й довге чорне вбрання. Таваккуль Карман сповідає іслам і є членом ісламської опозиційної партії «Ісла». І все ж жінка, яку на багатьох фото видно переважно з мегафоном, – одна з найбільш енергійних і мужніх борців за демократію і права людини в Ємені. Її соратниками є не лише жінки, а й дуже багато чоловіків. Дехто навіть називає її «матір’ю революції».

32-річна жінка уже впродовж багатьох років виступає проти панівного режиму президента Ємена Алі Абдулли Салеха. Цікаво, що він перебуває на цій посаді вже стільки ж років, як живе Таваккуль – 32.  Ще 2007 року молода жінка починає організовувати щотижня акції протесту перед будівлями уряду в столиці Ємена.  Неодноразово її за це арештовували й кидали до в’язниці. «Але ми не дамо себе приборкати», - сказала на початку жовтня Таваккуль Карман в інтерв’ю німецькому виданню Tagesspiegel.

Шлях жінки до авангарду демократичного руху в Ємені, не можна назвати простим. Адже Ємен – дуже консервативна країна, навіть у порівнянні з багатьма іншими державами арабського світу. На жінок у Ємені почасти дивляться як на людей другого сорту. Але навіть за таких умов, використовуючи можливості інтернету (власний блоґ) та громадського руху (співзасновниця організації «Журналісти без кайданів») Таваккуль Карман намагається усіма силами боротися за права єменських жінок.

Першою реакцією Таваккуль Карман на присудження їй Нобелівської премії миру стала заява про те, що це – нагорода для всього арабського руху за свободу й сигнал того, що ера авторитарних правителів у регіоні завершується.

Автори: Штефані Дукштайн, Райнер Золліх, Катрін Оґунзаде, Леся Юрченко
Редактор: Роман Гончаренко