Хто очолить Єврокомісію - конфлікт навлоко Юнкера

Це не дивина, що саме ці чотири очільники урядів зустрічаються, коли йдеться про майбутню політику та передові кадри ЄС - канцлерка Німеччини Анґела Меркель, британський прем’єр-міністр Девід Кемерон, керівник уряду Нідерландів Марк Рютте та їхній шведський колега, господар зустрічі Фредрік Рейнфельдт. Кожен із них не лише очолює консервативний уряд своєї країни, всі вони до того ж керують державами на півночі ЄС – тими, які вважають економічно стабільними, надійними в питаннях бюджетної політики та орієнтованими на реформи. Вони досить критично ставляться до платежів на користь південних держав, вони не хочуть бачити Європу "трансфертним союзом", як про ЄС почасти говорять з негативним відтінком.

І саме тому усі четверо хочуть бачити європейські інституції та людей на їхньому чолі такими, що діють у їхніх інтересах. Згідно з їхніми бажаннями, ЄС має бути, в першу чергу, конкурентоспроможним, а не підтримувати модель довгострокової залежності одних країн від інших. До того ж, ЄС має загалом менше втручатися у повсякденне життя громадян. Це все – вже досить багато як для спільного, що ці країни між собою мають.

За і проти інтеграції

Але вже на цьому етапі починаються протиріччя. Девід Кемерон перебуває під дуже високим тиском скептичної щодо ЄС громадськості. У Швеції, Німеччині та Нідерландах і з цим виглядає інакше, але кожен уряд має враховувати особливості настроїв виборів у своїй країні. Через це усі четверо по-різному дивляться на Жана-Клода Юнкера, який хоче очолити Європейську комісію.

Люксембуржець є, з одного боку, християнським демократом, а отже належить за своїм політичним спрямуванням до тієї самої ідеологічної течії, що й учасники зустрічі в шведському Гарпсунді. Та тут ідеться про дещо інше – Юнкер є вже десятиліття частиною "брюссельської системи", він "переконаний інтеграціоніст", тобто виступає за дедалі тіснішу європейську інтеграцію.

Саме це і заважає всім чотирьом очільникам урядів, але з різною силою. Меркель також належить радше до тих, хто може собі уявити іще тісніше інтегрований, "об'єднаніший" ЄС. Коли в Європі розгорнулася боргова криза, німецька канцлерка називала такий ЄС основною умовою ефективної фінансової та економічної політики, а також інструментом привнесення дисципліни до втомлених від реформ урядів країн-членів. Нідерландець Рютте та швед Рейнфельдт у цьому питанні скептичніші. Передусім шведи ніколи не були особливо відкритими до інтеграції й так і не приєдналися до зони євро, хоча і могли б це зробити. Не кажучи вже про Девіда Кемерона, який подібну ідею зближення відкидає абсолютно. Він хоче навіть повернути низку повноважень з Брюсселя назад до столиць держав-членів, перебудовуючи таким чином ЄС чи не з нуля. Якщо зробити цього не вдасться, він навіть погрожує виходом країни зі спільноти.

За ким останнє слово?

Ідеться у всій дискусії також і про те, хто в Європі взагалі має право на вирішальне слово. І в цьому питанні думки чотирьох керівників урядів розходяться найбільше. Хоч на ідею проведення виборів до Європарламенту з головними кандидатами від партійних груп спочатку критично дивилася навіть Меркель, говорячи про те, що немає бути "авторитаризму" головного кандидата партії-переможця в питанні обрання президента Єврокомісії. Та нещодавно вона все ж таки публічно виступила на підтримку Юнкера. Таким кроком вона передала ініціативу в обранні голови комісії Європарламенту. Тепер вона перебуває через це в дуже незручному становищі. Адже Кемерон категорично відкинув кандидатуру Юнкера не просто через політичні причини, але через свою позицію в питанні права на призначення будь-кого на цю посаду. "Демократично обрані уряди Європи мають вирішувати, хто керує європейськими інституціями", - сказав він у Швеції.

Десь посередині між цими двома полярними позиціями стоять Рейнфельдт та Рютте. Обидва не відкидають категорично кандидатуру Юнкера, проте хочуть також, аби вирішальне слово було за урядами держав. Рейнфельдт навіть досить відверто підтримав у цьому питанні Кемерона: "Ми в Швеції проти того, аби партії на європейському рівні виставляли так званих "топ-кандидатів". Так само й Рютте підтримувати подібну ідею не захотів: "Ця ідея не наша. Зараз просто іще зарано для того, аби говорити про імена".

Владна гра інституцій

На думку Рютте, зараз треба "говорити про зміст", про "реформи", як уточнив Рейнфельдт. Так само й Меркель висловилася на підтримку такої стратегії. "Як має виглядати робота європейських інституцій у найближчі п’ять років?", - сформулювала вона головне питання. Меркель може, звісно, багато в чому виграти від того, про що заявляють троє голів урядів. А саме про те, що країни-члени ЄС спочатку мають визначитися з тим, як має виглядати європейська політика у майбутньому, аби після цього визначитися, хто на посаді президента Єврокомісії для цього найбільше пасує. Та вона цього не сказала, ймовірно, аби уникнути конфлікту. Адже подібні заяви можуть призвести до прямої конфронтації з Європарламентом. Адже він ще досить рано визначився з кандидатурою Юнкера і переконаний, що має право на нього як на президента Єврокомісії.

Але так чітко це ніде не визначено. Адже хоч глави урядів і держав, починаючи від цих виборів, дійсно зобов’язані брати до уваги результати волевиявлення, визначаючись із топ-кадрами ЄС. Та те, що саме так написано у відповідних угодах, іще не означає, що вони мають дійсно призначати топ-кандидата найбільшої партії на посаду голови Єврокомісії. Стане ним хтось інший, аніж Юнкер, протестувати може почати вже Європарламент і відкинути цю кандидатуру. Тоді це може вилитися у владне протистояння між інституціями, що триватиме місяці.

Знову невиразні єврочиновники?

До цієї проблеми додаються ідентичні – з пошуком кандидатури на посаду президента Європейської Ради, представника ЄС з зовнішньополітичних питань та голови Європарламенту. Окрім партійно-політичних міркувань, це кадровий пакет має такожзадовольняти вимогу балансу між Північчю та Півднем, Заходом і Сходом, маленькими та великими державами, а також чоловіками та жінками. Це призводить часто до обрання невиразних компромісних кандидатів, які рідко чинять спротив урядам та не можуть забезпечити поступ ЄС на світовій арені та всередині. Уряди, як правило, таким станом справ задоволені, адже вони залишають таким чином вирішальне слово за собою.

Тож і складна ситуація, що склалася, грає на руку національним урядам. Чим довше буде тривати пошук пакетного рішення, тим менше про зв'язок між виборами до Європарламенту та обранням президента Єврокомісії думатимуть звичайні виборці. Адже закид прибічників Юнкера та великої частини Європарламенту в бік урядів, що ті, мовляв, не виконують волю виборців, з часом слабшає. Може бути так, що навіть Меркель робить ставку на цей ефект, коли вона ніби офіційно підтримує Юнкера, але для себе знає, що цю кандидатуру буде дуже важко узгодити з деякими очільниками національних урядів. У будь-якому разі, хтось її зрештою критикуватиме – чи то Кемерон, якого вона за будь-яких обставин хоче утримати в ЄС, чи то Європарламент, який стає дедалі самовпевненішим. Не говорячи вже про уряди інших країн-членів Євросоюзу.