Сергій Жадан: Рок-н-рол для президента

Тут ось президент України поділився своїми особистими книжковим та музичним рейтингами за минулий рік. Рейтингами, які, чесно кажучи, обеззброюють. Тому що можна по-різному ставитись до самого президента України, але плей-лист, у якому є Onuka та DakhaBrakha, або список рекомендованої літератури, серед якої є книги професора Ушкалова чи професора Ніла Фергюсона, не можуть не привернути уваги та зацікавлення.

Можна при цьому, звісно, сумніватись, що президент України дійсно слухає Hardkiss чи перечитує Гузара, але той факт, що в президента нарешті з'явились нормальні радники, які слідкують за тенденціями, - цей факт варто взяти до уваги. Оскільки тенденція, що має місце у випадку з президентськими новорічними топами, куди цікавіша за, власне, самі топи. Будь-який гіт-парад - справа суто суб'єктивна. Втім, навіть суб'єктивність у цьому випадку є показовою. Адже, як сказав при цьому президент, "українська музика цього року зробила значний крок вперед - з'явилося багато сучасної та цікавої музики. Але найголовніше: цей рік показав - українці хочуть слухати пісні рідною мовою". І ось це справді найголовніше.

Я б, щоправда, не поспішав говорити за всіх українців - багато хто з наших співвітчизників, певен, четвертий рік тяжко переживає відсутність в Україні традиційних та близьких серцю прощальних турів Кобзона, - але тенденція й не мусить враховувати всіх дослівно, тенденція - вона не так пояснює, як попереджає. Зокрема, вона попереджає (чи нагадує) про те, що багато українців справді чогось хочуть. Хочуть чогось іншого. Хочуть свого. Хочуть читати свої книги, хочуть слухати свою музику, хочуть дивитись своє кіно. Себто, хочуть жити у власному культурному просторі, хочуть власноруч його формувати, більше того - готові інвестувати в нього свої чесно зароблені гроші.

Мабуть, нічого дивного в цьому немає - думаю ті українці, які чотири роки тому вийшли на вулиці протестувати проти Януковича (насправді - які вийшли за свою країну, за її фізичне збереження), чудово розуміють просту й очевидну річ - культура є такою самою важливою і невід'ємною складовою незалежності, як енергоносії чи збройні сили. І підтримувати її, культуру, бажано не після того, як сформується дієва українська армія чи реформується українська судова система - краще зайнятись цим прямо тепер, не відкладаючи на потім. Оскільки, як показує досвід, все це діє лише разом, окремо одна від одної ці складові чомусь не працюють.

Тому книгарні Україні потрібні не менше за незалежні суди. Можливо, навіть більше. Думаю, з якихось подібних міркувань українці сьогодні й виходять, підтримуючи нові фільми (які нарешті почали зніматись), чи заповнюючи зали на концертах молодих вітчизняних зірок (які останнім часом справді почали з'являтись у великих кількостях). І ось цей процес, припускаю, має куди серйозніший і незворотніший вплив на нас усіх.

Адже жоден демонтований Ілліч не дає такої впевненості в нормальному і спокійному майбутньому цієї країни, як київські чи львівські вулиці, заліплені афішами українських виконавців. Оскільки це нормальне й спокійне майбутнє здатні побудувати саме люди, які ходять до книгарень та кінотеатрів, ну або, якщо трішки опуститись на землю - ті, що дивляться вітчизняні новини й знають в обличчя вітчизняних акторів. Просто всі інші під нормальним і спокійним майбутнім розуміють який-небудь черговий Радянський Союз.

Інша річ, що тенденція тенденцією, але події останніх років мали б нас усіх навчити одному простому правилу: хочеш змін - берись за роботу. Тим більше - роботи у нас усіх більше, аніж досить. І краще цю нашу культурну революцію робити власноруч, не перекладаючи відповідальність за неї на президента чи його радників. Це наш шанс усе змінити й шкода було б його утратити. Наш спільний шанс, зауважу - і тих, хто пише, і тих, хто читає, і тих, хто співає на сцені, і тих, хто підспівує в залі. Себто, і тих, хто створює культурний продукт, і тих, хто його споживає, як би до такої термінології не ставились деякі поборники питомої духовності.

Тому що тут така річ - ми можемо називати бестселерами будь що, але якщо вже говорити по совісті, бестселери - це книги, які читаються. Себто, спочатку купуються, а потім читаються. І в країні, де проживає сорок мільйонів потенційних читачів, справжні бестселери не мали б нікого дивувати. Просто треба трішки більше вірити в свої можливості. І можливості своєї країни. Ну й читати книги українською. Навіть якщо ви не президент і вам не треба паритись із приводу другого терміну.