"Є такі інтимні речі, про які я не можу писати українською"

Оповідання "Жаби в морі" ("Frösche im Meer") стало першим німецькомовним художнім твором Тані Малярчук. В ньому описана дружба емігранта-нелегала з України Петра та старої, покинутої напризволяще, змаразматнілої австрійки. Саме за цей текст українська авторка здобула премію імені Інґеборґ Бахманн. Ця престижна премія заснована 1977 року й видається в місті Клаґенфурт, де народилася австрійська письменниця. Лауреат премії отримує 25 тисяч євро.

Таня Малярчук народилася 1983 року в Івано-Франківську. Лауреатка кількох літературних премій, в тому числі премії "Книга року BBC" за роман "Забуття". Твори Малярчук перекладені англійською, німецькою, російською та чеською мовами.

Deutsche Welle: Таню, в першу чергу вітаю вас з перемогою. Скажіть, як вам вдалось опанувати німецьку мову так добре,  щоб писати нею художні твори?

Таня Малярчук: Не знаю, навряд чи я якийсь мовний геній. З 2011 року живу у Відні, спершу обходилася англійською, потім зрозуміла, що доведеться таки й німецьку підучити. Я цю мову ще зі школи страшенно не любила, вона складна, дуже логічна і нелогічна одночасно. Були курси, читання книжок, спілкування. Але я вважаю, що насправді дуже добре знати німецьку мову не потрібно, щоб написати добрий текст. Навіть більше, мені здається, з меншою кількістю слів я пишу якось ясніше, простіше… Бачите, я ніколи про ці речі не розповідала українською, тому зараз мені важко підібрати вдале українське слово, уявіть собі, я вже подумки перекладаю з німецької, хоча насправді думаю і буду думати українською (сміється). Німецькою я почала писати десь роки чотири тому, у 2014 році, з подіями на Майдані. Тоді я була змушена хоч щось гавкнути з українського боку, тому що в німецькомовному просторі панувала лише одна, проросійська, думка.

Це були художні твори?

Ні, короткі есеї для німецької газети Frankfurter Allgemeine Zeitung, для австрійського тижневика Falter, пізніше - для веб-сторінки газети Die Zeit.

Коли ви пишете щось німецькою, вам потрібно більше часу, ніж коли пишете українською?

Для того, аби написати текст німецькою, мені справді потрібно значно більше часу. Це правда. Просто я мушу паралельно думати не лише про зміст, а й про синтаксис, граматику, про те, які я помилки роблю чи не роблю. Це помітно сповільнює процес. Тому я не можу поки що уявити, щоб взялась за написання більшого тексту німецькою мовою. Оповідання - так, але не роман.

Вас можуть запитати, навіщо себе мучити, якщо є перекладачі? Чому б далі не писати українською і давати на переклад? Що стало поштовхом переходу на німецьку мову?

Мабуть, просто цікаво. Мені кортіло спробувати на собі іншу мову. А оскільки німецька стала фактично другою мовою, не рідною, але другою робочою, зробити це було не важко. Німецька для мене одночасно й зручна схованка. Дещо можу писати лише українською, дещо лише німецькою.

Що саме?

Ну, багато речей, дуже особистих, інтимних. Не буду на них наголошувати, щоб себе не видавати. Нехай схованка залишиться схованкою (сміється).

І чому ж про це важко писати українською?

Мова, очевидно, дуже пов'язана з певними травмами, страхами, і коли пишу про них нерідною мовою, - з'являється психотерапевтична дистанція, не так боляче, чіткіше видно причини і наслідки, легше сміятися самій з себе. Хоча з погляду творчості немає різниці, писати українською чи німецькою. Творчість не має національності чи мовної ідентифікації. Я насолоджуюся моментами ейфорії, яку мені дає писання, незалежно від того, в якій мові перебуваю. Оповідання "Жаби в морі" далося мені, наприклад, дуже легко. Я знала від самого початку, як воно називатиметься і про що розповість. Ця картинка в голові: жаби, які живуть у неприродному для себе середовищі, в морі, в солоній воді, дуже перегукнулася мені з історією головного героя, українського емігранта, який 17 років мешкає в німецькомовному місті, без документів (свій паспорт він знищив сам, щоб не бути депортованим у разі, якщо його впіймають). Фрау Ґріль, яка від старості поволі втрачає розум, теж така жаба в морі. Їхні історії не можуть закінчитися добром.  

Поясніть, будь ласка, сам процес конкурсу? Чому кожен автор читає свої твори на публіку та ще й у прямому ефірі по телебаченню?

Така традиція цього конкурсу. Вона вже сорок два роки незмінна. Це насправді торжество критики над літературою, за що деякі автори дуже не люблять цей конкурс. Письменник не має права себе захистити. Він виголошує раніше невідомий текст перед суддями (їх семеро), які потім у прямому ефірі або знищать його, або похвалять, а часом і те, і те. Бували випадки, коли автори після нищівної критики більше ніколи не писали. Це сором на весь німецькомовний світ. Мені пощастило, мене не критикували, навпаки, судді розгубилися, сказали, що текст говорить сам за себе і краще дати йому спокій. Для мене це було найвищою похвалою.

Тобто критика лунає одразу після того, як ви читаєте свій твір?

Так, письменник читає приблизно 25 хвилин і 25 хвилин потому займає дискусія критиків.

Ви писали, що завжди соромитесь виступати на людях. Тут же за вами в прямому ефірі спостерігала величезна глядацька аудиторія. Ви читали німецькою, не рідною Вам мовою. Не страшно було?

Дуже страшно. Я взагалі не пам'ятаю, як це зробила. Пам’ятаю, що вийшла до трибуни, подивилася в камеру, помовчала, усміхнулася, і почала читати. Це було чудо. Світ з якихось невідомих причин дуже мене любить, підтримує, мабуть, має на мене якісь конкретні плани. Які саме, ще не каже.

Ви написали у Фейсбуці, що у вас "новий етап, нове я". Що це означає? Чого нам, читачам, чекати від нової Тані Малярчук?

Новий етап, бо з цією премією багато що зміниться. Увага, певне визнання, можливо, більша впевненість у собі, але й більша відповідальність за те, що пишу і говорю. Від мене можуть очікувати, що я більше писатиму німецькою. Втім, як я відреагую, невідомо. 

Ви політично активні в соцмережах. Наприклад, ви пишете про голодування режисера Олега Сенцова. Не боїтесь, що вас можуть звинуватити в політичній заангажованості? Зараз письменники, актори, зірки здебільшого намагаються тримати нейтралітет.

Я політично зовсім неактивна. Раніше я щось писала, але тепер дедалі рідше, бо не впевнена, що написане піде на користь загальній справі у цей конкретний момент. Можливо, я почувалася заслабкою, щоб могти витримати опір. Останні роки, приміром, мене страшенно засмучував розгул правого радикалізму в Україні, у приватному житті я розсварилася з багатьма друзями, але писати про це раніше не було сенсу, бо ніхто не почув би, навпаки вогонь розгорівся б ще більше. Я сумнівалася, що, бажаючи зробити добру справу, не прислужилася б саме її опонентам. Тепер ситуація змінилася, мені здається. Після останнього погрому ромського табору навіть дехто із журналістів визнає, що раніше не називав речі своїми іменами. Праві радикали, які здатні убити беззбройного, ніякі не патріоти, а злочинці. Суспільство, яке потурає праворадикальному руху, стрімко віддаляється від демократичних цінностей, за які люди віддали життя на Майдані. Тут не може бути іншої думки. А щодо Сенцова і решти політичних в’язнів - то це не питання політики, це просто величезна несправедливість і трагедія, це питання совісті, я всюди, де можу, говорю і пишу про них. Якщо не заради них, то заради себе. Мовчання тут - це потурання злу, яке я дуже не люблю.

Ви отримаєте чималу винагороду за перемогу у конкурсі. Вже знаєте на що витратите? Чи підете у довгу відпустку?

Ці гроші - банально можливість кілька років жити, не турбуючись про те, чи матиму що їсти і де спати. Це велика розкіш насправді. Дуже мало українських письменників мають таку змогу, вони змушені працювати на інших роботах, а тому менше пишуть, жертвують літературою заради їжі, це принизливо. Тому я й кажу, що світ мене любить. Не знаю за що. Але важливо, що я його любов помічаю і вдячна за неї. Можливо, колись я зможу зробити щось справді важливе.