Євген Глібовицький в інтерв’ю DW

Deutsche Welle: У чому, на Вашу думку, має полягати державна інформаційна політика України у ситуації конфлікту на Донбасі та агресії з боку Росії?

Євген Глібовицький: Державна інформаційна політика має полягати в забезпеченні права на інформацію та захисті свого інформаційного простору від пропаганди, яка надходить або ззовні, або зсередини. Тобто ми маємо, з одного боку, свободу, а з іншого - безпеку, і інформаційна політика має гарантувати безпеку з мінімальними загрозами для свободи.

У даному випадку це мало би означати, що безперешкодно працюють медіа, орієнтовані на інформування своїх аудиторій, а не на забезпечення пропагандистських інтересів своїх власників або контролерів. Іншими словами: ті, хто служать аудиторії, працюють, а ті, хто виконують піар-завдання, мають проблеми. Україна як держава поки що до цього не спромоглася.

А чи можливо взагалі забезпечити таку структуру інформаційного простору в умовах суто комерційного ринку, на якому майже всі ЗМІ - приватні структури?

А немає комерційного ринку. Однією з помилок є те, що ми вважаємо, що в Україні є комерційний ринок медіа. Є одиничні випадки медіа, які живуть з реклами. Є ринок політичної корупції, і медіа живуть за рахунок політичної корупції. Якщо уявити, що завтра ринок реклами зникне взагалі, всі провідні телеканали залишаться там, де вони є сьогодні. Адже вони власникам потрібні не для того, щоб гроші заробляти. Вони їм потрібні для нарощування власного політичного впливу. Тобто вся ця нібито конкурентна боротьба на медіаринку є насправді розподілом сфер впливу за умов політичної корупції.

Чи спроможна сьогоднішня українська держава в умовах, з одного боку, інформаційної війни, а з іншого - такої структури медіаринку, до проведення послідовної інформаційної політики?

Це питання політичної волі. Адже спроможність України забезпечити свій інформаційний інтерес упирається у політичну волю однієї людини - президента України. Адже якщо говорити про інститути (державної влади, необхідні для проведення Києвом державної інформаційної політики - Ред.), то всі інститути на місці. Є всі можливості. Для цього навіть не треба було створювати міністерство інформації. В українське законодавство закладені абсолютно всі необхідні інструменти - вони просто не імплементуються. Вони не імплементуються, бо є інтерес з боку ключових політичних гравців - олігархів - спрямований на те, аби ці інститути не працювали. Ось вони й не працюють, вони паралізовані.

Коли (президент України - Ред.) Порошенко створював міністерство інформації, він не міг не знати, що в нього вже є важелі. І якщо знаючи це, він все одно створює міністерство інформації, то це, за великим рахунком, означає, що ми маємо справу не із забезпеченням інформаційної безпеки Україні, а зі спробою створити черговий симулякр.

Чи має українська державна інформаційна політика, на Вашу думку, бути особливою у підконтрольних Києву регіонах Донбасу?

Регіони, в яких триває війна, повинні мати інший режим інформаційного життя - починаючи від правового режиму і закінчуючи фактичним станом справ. Те, що потрібно забезпечити там, це наявність офіційної української позиції - її доступність, чого в багатьох випадках немає, а також обмеження проникнення пропаганди. Тут є дуже тонка крига, на якій послизнувся грузинський уряд у 2008 році (під час російсько-грузинської війни - Ред.). Не треба намагатися своєю брехнею закривати брехню протилежної сторони. Не треба намагатися російськими методами протидіяти російській пропаганді. Тобто доступ до української позиції має бути, але це не означає, що ми повинні самі конструювати якусь свою віртуальну реальність.