День, коли впав Берлінський мур
9 листопада 2019 р.
Він був головним символом розділу світу на Схід і Захід, боротьби між комунізмом і капіталізмом - збудований 1961-го у Берліні тоталітарною Німецькою Демократичною Республікою (НДР) мур. Західний Берлін хоч і був оточений 155-кілометровою загорожею з бетону та колючого дроту, але люди все одно могли безперешкодно всюди подорожувати. Західний Берлін, таким чином, був острівцем свободи посеред території комуністичної НДР.
Натомість для більшості східних німців такий близький Захід десятиліттями залишався бажаним і недосяжним. Ситуація кардинально змінилася ввечері 9 листопада 1989 року після того, як під час наживо трансльованої пресконференції в Східному Берліні був оголошений новий закон про пересування. Згідно з ним, усі поїздки на Захід були дозволені - невідкладно! Тисячі людей рушили в напрямку по-військовому оснащених прикордонних пунктів в центрі Берліна, які за кілька годин дійсно були відкриті.
Фото сповнених радості людей в уже більше не розділеному Берліні розійшлися по всьому світу. Вони позначали в зворушливий спосіб фактичний кінець поділу Німеччини. Трохи менше ніж рік потому, 3 жовтня 1990 року, країна, політично розділена з кінця Другої світової війни, святкувала своє возз'єднання. Можливою ця подія світового історичного масштабу стала, втім, лише тому, що свою згоду на це дали чотири країни-переможниці війни: демократичні західні союзники - США, Великобританія та Франція, а також комуністичний СРСР.
Магічні слова "гласність" і "перебудова"
Вирішальними стали поступки, на які пішов комуніст-реформатор, який прийшов до влади у Радянському Союзі 1985 року, Михайло Горбачов. Так вважає, зокрема, і директор Меморіалу Берлінського муру Аксель Клаусмаєр (Axel Klausmeier). Політика гласності і перебудови ознаменували прощання з так званою брежнєвською доктриною, згідно з якою країни блоку Варшавського договору не мали відступати від курсу, який диктував Кремль у Москві.
А тут раптом цей розворот: "Що б не відбувалося у соціалістичних братніх державах, ці держави самі несуть відповідальність за себе", описує Клаусмаєр нову позицію Москви. На відміну від попередніх десятиліть, СРСР уже не втручався в ситуацію, коли у Польщі, Угорщині чи НДР гучнішими ставали заклики до демократичних реформ. До ери Горбачова всі прагнення свободи у так званому "Східному блоці" були жорстко придушені: 1953-го в НДР, 1956-го в Угорщині, 1968-го в Чехословаччині.
Михайло Горбачов надихнув людей у Східній Європі
Правозахисники по всій Східній Європі відчули натхнення вимагати гласності й перебудови також і в своїх країнах. У Польщі вже починаючи з літа 1988 року були контакти між комуністичним урядом та офіційно тоді ще забороненим профспілковим рухом "Солідарність". Вони перетекли у так званий "круглий стіл", участь у якому, крім інших опозиційних груп, взяли й представники впливової в країні католицької церкви.
З її лав вийшов, зокрема, Кароль Йожеф Войтила, який як Папа Римський Іван Павло II за комуністичних часів тричі відвідував свою рідну країну та відкрито демонстрував прихильність до "Солідарності". Авторитет глави католицької церкви лише додатково посилював віру противників режиму в позитивний поворот долі. Важливим етапом на цьому шляху були польські парламентські вибори в червні 1989 року, в яких уперше участь могли брати опозиційні кандидати. Тим не менше, комуністична влада, яка керувала в країні десятиліттями, заздалегідь забезпечила собі майже дві третини мандатів.
Поляки першими порушили монополію комунізму
Цей компроміс, утім, позначив новий історичний етап, адже таким чином було порушено монополію комуністів у Польщі. В інших країнах так само дедалі більше вказувало на зміни, що наближалися. В Угорщині уряд уже в травні розпочав демонтувати пункти стеження на кордоні з Австрією. Завдяки цьому шлях до свободи на цій ділянці шву між Заходом і Сходом став менш небезпечним. Сотні громадян НДР завдяки цьому саме тут залишили свою батьківщину.
Водночас влітку 1989 року тисячі людей втекли, переховуючись на території західнонімецьких посольств в східноєвропейських країнах. Обурення зростало щодня, а разом з ним - і тиск на режим у Східному Берліні, який противився реформам. Починаючи з вересня по понеділках десятки тисяч людей почали виходити на акції протесту в виставковому місті НДР Лейпцигу. Апогеєм вважають 9 жовтня, коли 70 тисяч людей вийшли на мирний мітинг за зміни в НДР.
Повалення глави НДР Еріха Гонекера
У мегафони мітингувальники скандували "Ми - народ!" та "Ні насильству!". Через те, що ніхто не знав, як реагуватиме режим, страх був "надзвичайно великим", каже керівник берлінського меморіалу Аксель Клаусмаєр, посилаючись на багатьох свідків. Та коли проти цієї демонстрації не було застосовано сили, каже він, опозиція також мала відчуття: "Ми перемогли".
За кілька днів після цього був повалений глава держави та партії Еріх Гонекер (Erich Honecker), його наступник Еґон Кренц (Egon Krenz) продемонстрував готовність до переговорів з громадськими активістами. 4 листопада на Александерплатц у Берліні відбулася найбільша демонстрація в історії країни. Близько пів мільйона мітингувальників аплодували опозиційним спікерам та освистували представників режиму, серед яких був і Ґюнтер Шабовскі (Günter Schabowski), керівник правлячої Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) в Східному Берліні.
Фінал 1991 року: розпад СРСР
Той самий Шабовскі п'ять днів потому оголосив нові правила пересування. Таким чином він, хотів він того чи ні, спричинив падіння Берлінського муру. На внутрішньонімецькому кордоні не було випущено жодного пострілу, шлях до свободи був вільний - і закрити його більше ніхто вже не міг. Протягом наступних місяців люди по всій Східній Європі вибороли собі свободу. Коло замкнулося із розпадом Радянського Союзу наприкінці 1991 року. Там головним передвісником змін став прихід до влади Михайла Горбачова 1985 року. 1990 року Горбачову було присуджено Нобелівську премію миру.