1994 рік. Мені скоро виповниться 7, я вже цілком непогано читаю і знаю напам'ять російську пісню "Єслі с другам вишел в путь", якої нас навчили в школі. Приблизно тоді ж у Львові молоді й безтурботні музиканти збираються для того, щоб собі в задоволення "полабати" музику. Цей гурт дивний, бо має якусь звихнуту назву "Океан Ельзи", співати збирається українською мовою, а вокаліст має такий харизматичний голос, який чимало людей і через тридцять років називає немузичним.
2000 рік. Мені тринадцять років, за наколядовані гроші я купую в єдиній у місті крамниці запечатану новеньку касету "Океану Ельзи", виходжу на вулицю і одразу ж вмикаю її в плеєрі. Слухаю альбом "Янанебібув" цілий день, а вночі продовжую слухати під ковдрою, вдаючи, що вже сплю. Слухаю до того моменту, поки в плеєрі не сядуть дешеві батарейки. Мимоволі вивчаю слова пісень напам'ять - і досі їх знаю. Вони стали частиною мене.
2004 рік. Вперше слухаю "Океанів" наживо на Майдані в Києві. Та наша революція - пісенна, і поруч з Марійкою Бурмакою та повстанськими піснями від Тараса Чубая Майдан звучить для мене словами "Вставай! Мила моя, вставай!" Моя мила - Україна. Я дивлюся на сцену й уявляю, що теж міг би так співати зі сцени для мільйонів. Перша мрія і перший кумир.
2013 рік. Ще один Майдан. Якось само собою зрозуміло, що на сцені має виступити "Океан", бо він асоціюється зі свободою. Я підсаджую на плечі маленького хлопчика і співаю разом з натовпом пісні, які незнайому між собою юрму роблять єдиною спільнотою. Нас зшиває спільний культурний код.
2016 рік. На стадіоні "Чорноморець" в Одесі під час концерту "Океану Ельзи" до Дня Незалежності я освідчуюся в коханні своїй майбутній дружині. Природнішого приводу складно вигадати, адже з ранньої юності пісні "Океанів" для мене - про любов. І коли я тепер прослуховую улюблені треки з початку двотисячних - завжди в уяві з'являється образ дружини, "Дівчини з іншого життя".
Читайте також: Щоденник війни: Нова музика та хепенінг російських ракет
2024 рік. "Океани" випускають пісню "Мукачево" - і я залипаю в роздуми, бо ця пісня про мене, хоч у вісімдесятих я ще під стіл пішки ходив. Про мене, бо вона про дорослішання, становлення, зрештою - про ту небайдужість, яка виводила мене і моє покоління на Майдани. Це велика сила мистецького твору - дати відчуття слухачу, що співає він сам, про себе, про свої моральні вибори і ностальгію за минулим.
…За кілька днів "Океан Ельзи" святкуватиме своє 30-річчя. Для нашої молодої й нестабільної країни - це фантастична цифра, погодьтеся. Зрештою, не буде перебільшенням сказати, що цей гурт уже став частиною історії України. Мільйони українців з піснями й альбомами "Океану Ельзи" асоціюють віхи свого приватного життя, а біографію країни так само можна накласти на дискографію з захриплим тембром Вакарчука. Адже усім нам випало жити в епоху, коли безкінечно "Веселі, брате, часи настали…"
В українській культурі не прийнято дякувати. У нас для того, щоб тебе оцінили й похвалили, найкраще померти. Тоді співвітчизники затягнуть тужливе голосіння і займуться улюбленою справою - будуть бідкатися й побиватися.
Порушуючи цю традицію, я хочу подякувати "Океану Ельзи" вже. Саме в ці невеселі часи, коли зовсім не до святкувань і ювілеїв. Але коли всі ми потребуємо взаємної підтримки і вдячності. Адже дякувати є за що - до тридцятиріччя гурт підійшов у чудовому стані, є що людям показати і є чим заслужено гордитися.
Тож дякую за те, що не стали співати російською і загалом не скурвилися. Дякую за приклад того, що українська культура може бути успішною і збирати стадіони, а україномовний співак - може бути харизматичним, сексуальним і заможним. Дякую за громадянську позицію в найтемніші моменти історії. Дякую за те, що ніколи не лізли у "жовту пресу". І насамперед дякую за музику, яка так точно описує нас, наш час і нашу країну.
Дякую тобі за то, що ти завжди зі мною…
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.