Балада про війну та відбудову: як відновлюють Херсонщину

Липневе сонце зазирає до розтрощених вікон першого поверху вже ввечері, коли хилиться на захід кудись за Миколаїв. За мить його проміння падає на припорошений диско-бол, тоді розсипається по всьому танцполу, заливаючи його золотим сяйвом.

Зачаровані цим сяйвом, ми з колегами три вечори поспіль завертаємо до Посад-Покровського, аби відзняти у західному світлі все те, що лишилось від сільського клубу: пізньорадянські фрески, психоделічні шпалери, пробиті стіни концертної зали, ящики від протитанкових гранат.

В клубі були танці...

Дзеркальна куля, що вціліла після авіаудару та кількох ракетних прильотів, спочатку здається справжнім дивом. Та якщо придивитись, помітиш безліч інших фрагментів мирного життя, які хтось наче переніс у часі та помістив у зруйновану війною будівлю.

Ось у костюмерній чекає на примірку кожух когось з дитячого фольклорного ансамблю. У діджейській лишилась недопаяною стара колонка, у комірчині бібліотекарки на столі розкладені формуляри. В самій бібліотеці посеред безладу і побитого скла на стільці лежить науково-популярний бестселер десятирічної давнини із промовистою назвою "Чому нації занепадають". Символізм сцени видається аж трохи фальшивим - утім, між сторінками застряг цілком справжній уламок від снаряду.

Зведений у 1985 році посад-покровський клуб - мій ровесник, можливо, тому всі ці артефакти з минулих епох роблять мене сентиментальним. Довідавшись, що будівлю скоро планують знести знесуть, я починаю шукати когось із колишніх працівників.

Ірина Вазанова, керівниця дитячої танцювальної студії, наважується зайти всередину вперше, відколи повернулась в село навесні. "Ще до свого будинку розбитого не звикла, а на цей як з вулиці гляну - серце болить", - каже хореографка-аматорка, що танцювала тут із п'ятирічного віку.

Директорка Олена Таточенко взагалі не може дібрати слів та затягує пісню посеред концертної зали. По пам'яті вона перелічує гуртки, секції та студії, що працювали тут до війни - їхнє різноманіття вражає, особливо як для села на 2500 людей.

23 лютого 2022 року тут ще репетирували концерт до 8 березня. Наступного дня над селом полетіли російські ракети, і клуб став для покровчан ще й сховищем. Армія РФ пройшла по шосе повз, зупинити її вдалося вже під Миколаєвом. В середині березня ЗСУ перейшли у контрнаступ і 14 березня зайшли у Посад-Покровське, місцевих екстрено евакуювали до Миколаєва.

Росіяни ж закріпились у Солдатському - за три кілометри на схід, а на Посад-Покровське наступного дня скинули авіабомби. Клуб та школа, де, як розповідають місцеві, розмістились українські військові, стали першими ж мішенями. Бої не припинялися наступні вісім місяців, зрештою жоден будинок в селі не вцілів.

Будівельна комісія, що обстежувала Посад-Покровське після проголошення українським урядом масштабної відбудови, визнала пошкодження клубу критичними. Столичне архітектурне бюро archimatika у своїй концепції реконструкції селища запропонувало залишити від будівлі тільки фасад - за задумом, він стоятиме в центрі на згадку про російську агресію.

Мої співрозмовниці сприймають цю звістку по-різному. Олена Таточенко пропрацювала тут 35 років і вже сумує за будинком культури, як за власною домівкою. Натомість Вазанова не шкодує про зруйновану будівлю і щиро вірить в те, що новий громадсько-культурний центр, який зведуть у селі і дійсно буде "кращим, ніж було" - як обіцяв в квітні прем'єр-міністр Денис Шмигаль.

Читайте також: Понад 1500 культурних об'єктів України постраждали від війни

Чудо логістики

Посад-Покровському пощастило із розташуванням: обабіч шосе міжнародного значення, рівно на пів шляху між двома обласними центрами. Ідеально для логістики аграрного регіону - самих лише автозаправок перед війною працювало шість. До липня-2023 відновила роботу лише одна.

У листопаді 2022 року біля Посад-Покровського пригальмовував кожен, хто прямував у щойно звільнений Херсон з Миколаєва. Як не для фото біля знаку "Херсонська область", то щоб об'їхати вирви від снарядів та обгорілу військову техніку. Руїни, що починались просто за узбіччям, навряд чи могли лишити когось байдужим.

Із відступом російської армії обстріли Посад-Покровського припинились. Однак лише відчайдухи тоді наважились зимувати в селищі, де були зруйновані всі комунікації, не вцілів жодний дах, а сапери ледь встигли розмінувати основні проїзди.

Та тієї зими на Херсонщини кувався головний принцип повоєнного відновлення: як не повертатимуться мешканці, то не буде і відбудови. Тож 23 березня президента Володимира Зеленського в Посад-Покровському зустрічали вже майже 400 людей. "Намагатимемося відбудувати до зими", - пообіцяв Зеленський, а поки що рекомендував селитись у модульні будиночки, що їх тими ж днями передали в село із Швеції.

Будиночки у картонних коробках штабелями поскладали на центральній площі. Приїхавши в село на початку квітня, я, як і багато хто, помилково прийняв їх за будівельні матеріали. Місцеві розбирали шведські подарунки без особливого ентузіазму. Спершу не розуміли, як складати, потім крутили носом: мовляв, конструкція швидше нагадувала жорсткий тент, натягнутий на каркас із дерев'яним піддоном та простенькою теплоізоляцією. 17 квадратних метрів, ані кухні, ані ванни, та ще й опалювати треба електрикою, якої немає.

В липні голова Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Прокудін доповідав: у селі нарешті змонтували всі 328 будиночків. Та, заїхавши в Посад-Покровське за пару тижнів, я наштовхуюсь на знайомі коробки. Що ж, на засіданні уряду Прокудін звітував і про завершення розмінування, та весь день у селі чути вибухи. Сапери ДСНС, яких зустрічаю неподалік центральної площі, знизують плечима: роботи ще на пару місяців.

Читайте також: Повернення: як живе звільнений Херсон

Відбудова не для показу

Звітів про Посад-Покровське від обласної адміністрації прем'єр-міністр Денис Шмигаль вимагає регулярно, відколи включив селище до експериментального проєкту комплексної відбудови.

Суть експерименту проста: в шести зруйнованих населених пунктах не ремонтуватимуть кожен пошкоджений об'єкт окремо, натомість їх повністю перепланують, осучаснюючи інфраструктуру та житло. В результаті має вийти "краще, ніж було" - цей слоган проєкту неодмінно згадується у кожному офіційному повідомленні.

Наприкінці квітня, коли глава уряду оголошував про експеримент, у Посад-Покровському ще не було електрики. Вперше її подали 5 травня, того ж дня в село приїхали архітектори з київського бюро archimatika: місцевим вони запропонували варіанти відновлення приватних будинків. У червні привезли вже готову концепцію відбудови селища. Плакати із описом та візуалізаціями з того часу висять на центральній площі: осучаснені приватні обійстя, наново озеленені вулиці, повністю перепланований центр, школа, дитячий садок і клуб під одним дахом.

У свій наступний приїзд до Посад-Покровського я хвилин 20 кружляю п'ятьма вулицями в пошуках школи. Про те, що зруйновану будівлю вже встигли знести, зрештою розповідає поліцейський патруль, увагу якого привернули знімальні камери.

Справа в тому, що від літа для зйомок у Посад-Покровському журналістам потрібен окремий дозвіл армійського командування з Одеси. Навіщо він тут, за 35 кілометрів від фронту, де немає жодного військового об'єкта, не можуть розтлумачити ані поліцейські, ані пресофіцери, які зрештою телефоном підтверджують нашу благонадійність.

"У нас же тут показова відбудова, - знаходить парадоксальне пояснення староста Сергій Кулаковський. - Ви назнімаєте, орки побачать і знову все рознесуть". Що ж, те саме можна сказати про будь-яке місце в Україні.

Читайте також:Уривки з Чайковського: як Херсон відновлюється після катастрофи на Каховській ГЕС 

Від громади до громади

Вщент зруйнованих селищ, подібних до Посад-Покровського, на Херсонщині 50. Половину із них в липні почали відновлювати за підтримки громад з інших регіонів та обласних адміністрацій. Це так званий проєкт "Пліч-о-Пліч", який курує Офіс президента.

Громади шлють на Херсонщину переважно бригади ремонтників. Наприклад, у Правдиному - ще одному колись фронтовому селі - працює десант з Полтавщини. За тиждень відремонтували сім будинків, звітує обладміністрація. А загалом треба - понад 400.

Олександрівка - ще одне село на півдорозі між Миколаєвом і Херсоном. Щоправда, дорога стара і побита, хоч і йде вздовж моря. До війни тут жили близько 2500 людей - стільки ж, скільки в Посад-Покровському. Нині повернулись 460, розповідає староста Наталя Каменецька.

Відновити житло в селі теж допомагають гості з протилежного кінця України. Без щоденних звітів та гучних слоганів волонтери християнської церкви з Рівненщини відремонтували з початку року понад сотню будинків. Та за вісім місяців важких боїв в Олександрівці було зруйновано 900. 

Від зими в селі не завершили навіть розмінування - над ним працює лише п'ятеро військових саперів. З комунальних об'єктів вдалося відбудувати лише фельдшерський пункт - цим теж займалися благодійні організації.

Олександрівці в найближчий час не світить участь в жодній державній чи міжнародній програмі відновлення, переконана староста Каменецька. Причина в регулярних обстрілах - та не самого села, а сусіднього Станіслава, по якому російська армія б'є з Кінбурнської коси. Та разом із центром в зоні бойових дій офіційно лишаються і три інші села об'єднаної громади. А це означає, що будь-яке капітальне будівництво чи ремонти тут заборонені.

Читайте також: Відновлення України: як залучити приватних інвесторів?

Встигнуть до зими?

Насправді, на початку липня в Посад-Покровському теж ще нічого не будують - інспекція продовжує складати акти про пошкодження приватних маєтків. Приїхавши ще за три тижні, спершу натрапляю на дорожні роботи - шосе розширюють ще на дві смуги.

В село вже повернулися близько 800 людей - третина довоєнного населення. Будівельна метушня помітна хіба там, де за роботу взялися волонтери благодійних організацій. Державні відбудовники встигли демонтувати кілька непридатних для ремонту осель.

В одному з таких обійсть літній господар риється серед уламків цегли в пошуках металу - можна буде здати на брухт, але пізніше, бо зараз за кілограм дають лише гривню. Він теж виявляється зіркою сільського клубу - 30 років грав там на баяні. Втім, чоловіка турбує не майбутнє будинку культури, а більш прагматичні питання: коли почнуть відновлювати житло? Чи встигнуть до зими?

Староста Сергій Кулаковський не має відповіді на ці питання і намагається змінити тему. "Взагалі-то я пожежник", - зізнається він і береться показувати автопарк посад-покровьских вогнеборців: стару німецьку Magirus Deutz і дивний саморобний драндулет. Воду лише віднедавна почали качати з власної свердловини - та тільки технічну. Питною село і досі забезпечують гуманітарні організації.

"Кожного разу хтось приїздить і каже щось нове. А від нас, місцевої влади, вже нічого і не залежить", - зрештою повертається він до відбудови.

Читайте також: Аварійні мости в Україні: користування на свій страх і ризик

На що вистачить?

Кулаковський не обраний староста, а виконувач обов'язків, присланий в листопаді з центру громади. Три роки тому, під фінал адміністративно-територіальної реформи в Україні, уряд приєднав Посад-Покровське до Чорнобаївки - херсонського передмістя, що за пів години їзди звідси. Об'єднаною громадою нині керує військова адміністрація.

Та втрата залишків місцевого самоуправління радше на руку експерименту із відновлення Посад-Покровського. Адже чи не головна його умова: права замовника усіх проектних та будівельних робіт громада має передати Держагенству з відновлення та розвитку інфраструктури. Те саме роблять і власники приватних будинків - подати заяву після нашої екскурсії клубом поспішає хореографка Ірина Вазанова.

Всі ці нюанси міністр інфраструктури Олександр Кубраков пояснював журналістам на неформальній зустрічі ще на початку квітня. Централізація багатьох робіт у новоствореному Держагенстві з відновлення, за його планами, мала б заощадити  ресурси і зменшить корупційні ризики. Та щоб переконати в цьому місцеву владу, потрібні були успішні приклади відбудови.

Однак після оголошення прем'єра про експеримент в шести населених пунктах міністерство довгий час відмовлялось від будь-яких коментарів. Очільник Держагенства з відновлення Мустафа Найєм вперше згадав про проєкт у червні, після презентації концепції відбудови у Посад-Покровському.

Та й у самому уряді, попри регулярні нагадування про "краще, ніж було", лише 25 липня вперше оголосили про фінансування проєкту - на нього спрямували 3,3 мільярда гривень з фонду ліквідації наслідків збройної агресії. За словами Дениса Шмигаля, ця сума має покрити початок відбудови п'яти населених пунктів, включно з Посад-Покровським. Загальна ж вартість відбудови всіх учасників експерименту, за оцінками прем'єра, втричі більша.  

За три дні на зустрічі з бізнесменами-будівельниками Мустафа Найєм повідомив: вже має гроші, щоб відновити у Посад-Покровському перші 120 приватних осель - це восьма частина від зруйнованого. За словами Найєма, якого цитує "Інтерфакс-Україна", агентство скоро оголосить тендери і готове платити за кожен будинок від двох до чотирьох мільйонів гривень. Загалом вартість першого етапу відбудови чиновник оцінив у 3,1 мільярда гривень, адже йдеться ще й про відновлення комунальних об'єктів. Щоправда, незрозуміло, коли в агентства буде ця сума. 

Минулого тижня Найєм так і не знайшов часу відповісти на питання DW: що ж встигнуть зробити в Посад-Покровському до холодів?

Читайте також:Село й техно: Як фанати рейву відбудовують Чернігівщину

Промінь надії

Обіцяне відновлення Посад-Покровьского ніяк не почнеться, та у навколишніх селах заздрять самим лише розмовам про мільярди з бюджету. "От якби ми були на трасі…", - тужить Світлана Дорохова, староста селища Луч, що у парі кілометрів на захід, хоча адміністративно вже у Миколаївській області.

Та в 1953 році Луч спеціально будували подалі від шосе - ближче до нового радіоцентру загальнорадянського значення та військової бази, що його охороняла. Центр тримав зв'язок із військовими кораблями у західній півкулі, транслював радянські радіопередачі і, навпаки, глушив іноземні "голоси", в тому числі і DW.

Із кінцем "холодної війни" та розвитком супутникового зв'язку потреба в надпотужних радіопередавачах відпала сама собою. Колись секретне селище почали позначати на картах.

Гримуча суміш української застольної народної музики та попси 1990-х лунає над Лучем в один із днів на початку липня. Це староста Світлана Дорохова женить молодшого сина, щойно повернувшись зі шпиталю, де лікується старший - поранило під час наступу на Запоріжжі. Місцеві гуляють посеред зруйнованого війною селища, поки ми знімаємо порожні руїни.

Луч так само, як і сусідні населені пункти, пережив довгі місяці під обстрілами, хіба що бомбосховища тут надійніші - військові будували їх на випадок ядерної війни. Зрештою, три десятки мешканців, що лишались в селищі, перестали з них виходити. Староста жила у сховищі до кінця липня - її квартиру прошив реактивний снаряд. 

У Лучі теж не вцілів жоден будинок, утім, йдеться про багатоквартирні дво- і триповерхівки - приватних маєтків в селищі радійників не будували. Між двома моїми приїздами в квітні та липні мало що змінилось: хіба завершили розмінування, відремонтували фельдшерсько-акушерський пункт коштом міжнародної благодійної організації "Лікарів без кордонів", шиферу, подарованого благодійними фондами, вистачило щоб накрити пару дахів.

На все інше Дорохова шукає "спонсорів". В першу чергу, на ремонт житла - адже бюджет Шевченківської громади, куди входять ще 20 населених пунктів, таке потягне не скоро. В голови громади Олега Пилипенко прагматичний підхід до відбудови: замість того, щоб відновлювати малі села, краще переселити їхніх мешканців у великі, ближче до робочих місць.

Луч начебто й не назвеш маленьким, до війни тут мешкало понад 800 людей, повернулось вже 170. Та роботи тут майже не було: кілька місць лишалось в радіоцентрі, іще пара десятків в клубі, дитячому садочку, школі. Втім, зараз цю соціальну інфраструктуру колись заможного селища в громаді вважають надмірною.

Аби не впадати у відчай, лучани ремонтують власними силами водогін, розбивають завали на суботниках та запізніло організовують ОСББ на руїнах. Енергійна староста, здається, заряджає всіх своїм оптимізмом: ось нещодавно знайомий одеський архітектор знайшов проєкти швидкоскладаних будинків на 20 квартир - якщо знайти грант хоча б на один, можна було б по черзі зимувати, поки зноситимуть та реставруватимуть двоповерхівки.

Проводжаючи мене до машини, Дорохова розповідає, як важко переживала попередню "оптимізацію", коли за кілька років до війни "Укрпошта" закрила у Лучі відділення - її перше місце роботи. Зі стовпа біля пошти я відриваю табличку із вже неактуальним попередженням про міни і прошу підписати на згадку. Староста натомість виводить на звороті список старомодних, проте теплих побажань - довгий, як будівельний кошторис.

На прощання вона каже, що сама бажає лиш одного: аби 70-річна історія Луча не обірвалась посеред війни. А саме селище, таке не схоже на жодне інше навколо, не перетворилось на закинуту купу каміння посеред південного степу.

Дивіться також: