Біженці з Нагірного Карабаху: "Йдеться про виживання"

Люди тікають, як можуть, на автомобілях, тракторах, автобусах або на вантажівках. Часто на задньому сидінні легковиків втискаються більше чотирьох осіб, водії з кам'яними виразами обличчя, у багатьох жінок і дітей на очах сльози. Речі, які вони могли взяти з собою, також були втиснуті в машину. Все, що не поміщалося, прив'язували до даху автівок. Для багатьох найважливішим було просто втекти. Наріне Шакарян, бабуся чотирьох онуків, розповідає: "Ми їхали сюди понад 24 години. Діти були голодні і плакали. Ми всі нічого не їли!"

Горіс - невелике тихе містечко на півдні Вірменії, оточене горами. З населенням трохи більше 23 тисяч мешканців, воно вважається регіональним промисловим центром провінції Сюнік. Але ця ідилія є оманливою. Горіс також став центром масової еміграції етнічних вірмен з Нагірного Карабаху. За останні дні сюди прибули тисячі біженців.

Реєструвати, оцінювати потреби, перенаправляти

Горіс розташовано всього за 30 кілометрів від Корнідзора, першого пункту призначення, куди прибувають біженці з Нагірного Карабаху. Чотири білі намети виділяються на тлі гірського ландшафту. Хоча на перший погляд ситуація видається хаотичною, придивившись уважніше, можна побачити, що все відносно впорядковано. У найбільшому наметі всіх біженців спочатку реєструють. Волонтери вносять дані в спеціально принесені комп'ютери і намагаються з'ясувати, якої допомоги потребують біженці. Запитують, чи є у них місце, де можна зупинитися у Вірменії. Можливо, в них є родичі чи знайомі в столиці Єревані, які можуть їх прийняти. Тих, хто не має нікого, відвозять до готелів у Горісі, а потім розподіляють далі.

Читайте також: Нагірний Карабах: нескінченний конфлікт

Але перед цим проводиться перевірка стану їхнього здоров'я. Один з біженців - Валерій Айрапетрян. Зсутулившись, він сидить на стільці в наметі Червоного Хреста після реєстрації. У лівій руці він тримає палицю. Знову і знову він проводить долонями по обличчю, витирає сльози з очей. Працівники Червоного Хреста стають перед ним на коліна, пропонують йому воду, щось поїсти. Він відмовляється і показує на сім'ї з дітьми. Медики змушують його закатати штанини - на обох гомілках у нього рани, їх обробляють йодом і заклеюють стерильним пластиром. Валерій відмовляється від подальшої медичної допомоги, і його врешті-решт супроводжують до автобуса, що прямує до Горіса.

Великий гнів і розповіді про страждання

Багато біженців відмовляються відповідати на запитання журналістів. "Заберіть камеру від мого обличчя! Припиніть фотографувати! Ми і так достатньо страждаємо, а ви ще й смакуєте нашою бідою", - кричить чоловік з автобуса, переповненого біженцями. Діти та жінки, які їдуть з ним, голосять і плачуть. Інші реагують гнівно, коли чують російську мову. "Зрадники! Ви зрадили нас! Путін - убивця!" - кричить одна жінка на адресу російськомовних журналістів.

Дехто, навпаки, хоче поговорити й розповісти про своє горе. Валерій Айрапетрян, який раніше пройшов медичне обстеження, розповідає DW про пережите: "Вранці азербайджанці увійшли в моє село. Люди брали тільки те, що могли нести. Деякі взагалі нічого не змогли взяти. Багато хто довго не їв. Дехто навіть непритомнів від голоду!".

Одна з жінок, яку супроводжує троє дітей, відповідає на запитання про те, як живеться людям у Нагірному Карабасі: "Я дуже вдячна російським миротворцям. Вони розмістили нас в аеропорту Степанакерта. Там вони забезпечили нас їжею і водою. Самі вони нічого не їли, але стежили за тим, щоб кожен з нас отримав щось. Потім вони привезли нас аж сюди, в Корнідзор".

Одна матір розповідає, що її діти були сильно травмовані після втечі: "Ми тікали не для того, щоб жити, а для того, щоб вижити. Сьогодні вночі була гроза й гриміло. Моя старша дочка прокинулася й заплакала в істериці. Я ледве змогла її заспокоїти. Вона весь час повторювала, що ми повинні й звідси виїхати, що азербайджанці прийдуть і сюди. Що і тут буде війна!"

У Нагірному Карабасі не залишиться вірмен?

З Нагірного Карабаху втекли поки що не всі. За оцінками, до воєнного втручання Азербайджану 19 вересня в Нагірному Карабасі, який визнаний міжнародним правом азербайджанською територією, проживало близько 120 тисяч етнічних вірмен. За даними вірменського уряду, 65 тисяч з них за цей час виїхали звідти.

Після оголошення про саморозпуск невизнаної "Нагірно-Карабаської Республіки", що має відбутися 1 січня 2024 року, прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив: "Наш аналіз показує, що в найближчі кілька днів у Нагірному Карабасі не залишиться жодного вірменина".

Родичі, як в Єревані, так і на кордоні з Нагірним Карабахом, дуже хвилюються. Один чоловік розповідає, що вже більше 24 годин не має зв'язку зі своєю сестрою. Все, що він знає, це те, що вона та її сім'я були евакуйовані до Степанакерта російськими миротворцями. "Це вже вдруге, коли їй довелося покинути свій дім, востаннє це було у 2020 році. У мене просто немає слів, щоб описати те, що я відчуваю. Я просто хочу, щоб вона безпечно приїхала сюди", - розповідає він DW.

Одна з біженок, яка не захотіла називати свого імені, розповідає про свої плани на майбутнє: "Я не хочу залишатися у Вірменії. Мені довелося залишити все, що у мене було. Тепер я хочу почати нове життя для своїх дітей. І я не хочу цього у Вірменії. Ми емігруємо до Росії! Там азербайджанці нас не дістануть!"