Днями в Україні відбулася довгоочікувана прем'єра художнього фільму "Будинок "Слово". Нескінчений роман". Мені ближча камерна атмосфера, тому я вирішила подивитися його вдома: невеличка зала мережевого кінотеатру в Бучі була достатньо заповнена, і це тішило - люди вибралися у цей недільний вечір не на комедію, а на стрічку, тема якої донедавна була здебільшого прерогативою філологів, таким собі клубком у горлі української літератури, але зараз, особливо в контексті війни, завдяки режисурі Тараса Томенка та сценарію Люби Якимчук отримала шанс на ширшу дискусію.
Отож, перед нами один із ключових епізодів української літератури 1920-1930-х років, життя письменників "Розстріляного Відродження". 1930 рік, радянська Україна, у Харкові відбувається заселення письменників у такий собі кооператив, експериментальний хаб для "інженерів людських душ" - будинок "Слово". Навіть формою цей сталінський проєкт нагадує літеру "С", наче ще не замкнена ланка сталевого ланцюга, місце, що мало стати для його мешканців простором для натхнення, а перетворилося на своєрідну пастку. Ця алюзія обіграна на початку фільму, де в поки що ясній атмосфері чорно-білої стрічки письменникам у кожну квартиру роздають мишоловки; відтоді поступово картинка стає все тривожнішою і тьмянішою.
Приборкувачка тигрів із батогом
Я добре знаю цей період, студенткою Києво-Могилянської академії я обрала його за сферу досліджень, що згодом виросло у видавничий проєкт - антологію "Українська авангардна поезія (1910-1930 роки)", упорядковану спільно з Олегом Коцаревим для видавництва "Смолоскип", книжку, яка з 2014 року витримала кілька перевидань. За це десятиріччя імена багатьох маловідомих авторів вийшли за межі наукових статей на сторінки щотижневиків та сучасних музичних проєктів. А тоді питання ще стояло дуже банально: де взяти якісні портрети в антологію, як виглядала, скажімо, чи не єдина поетка з кола авангардистів, Раїса Троянкер? Ми отримали її тепер уже вікіпедійне фото завдяки літературознавцю Йоханану Петровському-Штерну та онучці поетки, акторці Олександрі Турган, що надіслала нам його зі свого родинного архіву в Берліні. Чи могла я тоді увити, що ця femme fatale, приборкувачка тигрів родом із Умані, проступатиме до мене у 2024-му з екрана через обличчя акторки Валерії Ходос, а її батіг стане одним із ефектних образних ходів режисера? Навряд.
Гнаний амбіціями поет-початківець
Та повернімося до фільму. До будинку "Слово" на початку 1930-х приїздить із провінції амбітний, але обділений талантом поет-початківець Володимир Акімов. Він хоче зняти тут кімнату і потрапити на літературний "Олімп", а отже, опиняється в осерді харківського письменницького життя. Тут і внутрішні суперечки та чвари (наприклад, постійні взаємні уколи двох харизматичних лідерів - Миколи Хвильового з опозиційної групи ВАПЛІТЕ й екстравагантного футуриста Михайля Семенка), і дедалі сильніший тиск сталінського режиму, втіленого в образі ефектного енкаведиста Мерера, і богемні вечірки з читанням віршів, і любовні пригоди, і всілякі побутові деталі, у яких цікаво відтворений той час. Молодий поет не потрапляє у центр уваги, ба більше - з нього сміються і в очі називають графоманом. Знехтувана амбіція перетворюється на погано приховану злість. І вже невдовзі в Акімова з'явиться нагода помститися. А навколо прискорюються страшні події: колективізація, Голодомор, посилення цензури, перші арешти мешканців письменницького будинку…
Читайте також: Таня Малярчук: Право на минуле
Гачок для майбутніх поціновувачів української літератури
Я не займаюся кінокритикою, тому естетику залишимо фахівцям, яким однозначно буде про що поговорити. Але дух доби та фактаж літературної дискусії у стрічці передано, з багатьох героїв струшено пил, гачок закинуто - за нього можна дістати цілий пласт текстів тих років, які, здається, просто створені для екранізації. Бо ж часто ці письменники, що їх писали, працювали в кіно і для кіно. Чого, наприклад, варті твори Юрія Яновського, блискучого прозаїка, свого часу художнього керівника Одеської кінофабрики, серед яких дуже кінематографічний роман "Майстер корабля" (1928), ця ж тема відлунює в його есеї "Голлівуд на березі Чорного моря". Звісно, складно це уявити зараз, коли Одесу регулярно обстрілюють, еге ж? Але, можливо, колись я так само сидітиму в кінотеатрі і вдивлятимусь у героїв цієї історії. А зараз поява фільму "Будинок "Слово". Нескінчений роман" на екранах - особлива подія, що може для когось перерости у "нескінченний роман" з українською літературою, стати бажанням говорити про різноманітні періоди її історії. Складні й небезпечні, як і письмо в нинішньому будинку "Слово", де навіть зараз, під час чергового наступу на Харківщину, продовжує діяти письменницька резиденція, організована Харківським літературним музеєм. І це вже не кіно, а реалії культури у війни, яка, попри все, прагне існування.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.