"Горе - як море". Репортаж із табору для сиріт війни

"Фізичного болю треба уникати. Гаряче - значить, не лізь. Але з емоційним болем треба зустрітися. Коли ми боїмося, навіть не розуміючи, чого саме, цей страх починає керувати нами. Нам треба, навпаки, подивитися цьому страху в очі. І нам стане легше", - пояснює психологиня.

Сидячи у просторій залі, її уважно слухає група підлітків. Психологиня пропонує їм уявити, що вони будуть відчувати, коли відбудеться те, чого вони найбільше бояться.

"А що робити, якщо найбільший страх уже справдився?" - питає дівчина.

"Який це був страх?" - уточнює психологиня.

"Втратити маму", - відповідає дівчина. Її мама загинула на "Азовсталі", вона була військовою.

"А у мене страх невідомості", - ділиться хлопець. Його тато, цивільний мешканець, був убитий у Маріуполі.  

"Які очі у вашого страху?" - звертається психологиня і пропонує це намалювати. На кілька хвилин зала поринає у тишу. Після цього підлітки по черзі розповідають про свої малюнки, завершуючи словами: "Страх, я тебе бачу, а значить - більше не боюся".

"Наше завдання - дати підтримку"

Так відбувається групова психотерапія у Gen.Camp - таборі, заснованому громадською організацією Gen.Ukrainian. Навесні минулого року київська підприємиця Оксана Лебедєва вирішила допомагати дітям, які постраждали від російсько-української війни. Вона звернулася до своїх колег та Офісу першої леді Олени Зеленської. Зібрала команду психологів і педагогів та через волонтерів знайшла дітей, які найбільше потребували психологічної допомоги, - тих, хто втратили на війні одного чи обох батьків.

Улітку того ж року перші 35 дітей поїхали до табору на березі моря в Іспанії. Усю 21-денну зміну вони мали регулярні заняття із психологами - групові та індивідуальні. Крім того, у розкладі були ігри, танці, відпочинок на природі та зустрічі із людьми різних професій. Друга зміна відбулась узимку, за цією ж програмою. Наступні - цього року в Україні, в селі Івано-Франківської області - серед гір, річок і озер. "Адже дорога за кордон дуже виснажлива", - пояснює Оксана. За її словами, метою табору є інтенсивна психологічна терапія, яку важливо проводити у формі табору - щоб не відлякати дітей і їхніх батьків. 

 

Не всі батьки і опікуни розуміють, що їхнім дітям необхідна психологічна допомога, пояснює засновниця табору. "Нещодавно ми дев'ять годин вмовляли одну жінку - і нічого не вдалося. У цій родині тато пішов на війну добровольцем. Його захопили в полон, катували, стратили і надіслали це відео його дітям. Вони дуже травмовані. Але мати не відпустила їх у табір. Вона не хоче, аби діти про це говорили, бо вважає, що їм стане гірше", - розповідає Оксана. 

Проте гірше не стає, запевняє вона. Із табору повертаються усміхнені діти - дехто вперше за довгий час, і батьки змінюють свою думку, розповідає Оксана. Деякі згодом самі звертаються до психолога. "У таких суспільств є два шляхи - або зростання, або посттравматичний розлад. Я вірю, що буде зростання. Наше завдання - дати дітям підтримку".

Читайте також: Свято попри війну. На які подарунки чекають діти-переселенці

"Ми бачили це на власні очі"

Ідучи на обід, підлітки жваво обговорюють зустріч із психологинею. Менші діти бавляться надворі, разом із педагогами вони роблять іграшки із мила і клею. Серед них - 8-річний Андрій. Разом із татом та 11-річною сестрою Олею він жив у селі Терни Донецької області. Маму хлопчик не памʼятає - її не стало вісім років тому.

Свою історію Андрій вкладає у кілька яскравих спогадів. Як до війни катався на мотоциклі. І як зранку 24 лютого прокинувся від вибуху. "Осколок влетів у стіну над моїм ліжком. Ми побігли у погріб. Потім увімкнули радіо і почули, що почалася війна", - без жодних емоцій розповідає хлопчик.

Його наступний спогад - як уже після деокупації Тернів до подвірʼя прилетів дрон із листівкою "йдіть за будинок". Там на них чекали українські військові, які порадили евакуюватись із села. "А коли ми збирали речі, в дім прилетів снаряд. Ми забігли у погріб, перечекали і пішли в інше село - Торське", - так само спокійно продовжує хлопчик.

Але російські війська почали обстрілювати і це село, розповідають діти. Перший снаряд прилетів у будинок, де були Андрій із Олею. Вони вціліли і вибігли надвір. "Тато йшов до нас, і тоді прилетів другий снаряд. То був град", - додає хлопчик, якого також зачепило уламком. Він у деталях розповідає про обстріл, уникаючи згадки про загибель тата. Лише після довгої паузи каже: "Ми бачили це на власні очі".

Невідомо, як довго діти пробули біля татового тіла. Та згодом вони пішли до сусідів, і наступного дня дітей евакуювали. На відео, оприлюдненому поліцейськими, чути, як вони вмовляють дітей поїхати з ними: "Тут стріляють, тут небезпечно". Андрій мовчить, а Оля плаче: "Ви повезете нас у дитячий будинок!". Наступні два місяці діти провели в лікарні.

Тепер вони живуть у Львові. "З татом, з мамою, - каже Андрій і додає. - Так, вони не рідні". Дітей взяла під опіку родина переселенців із Лимана, що також на Донеччині. "Сказали, що приїдуть нові батьки, - згадує той день Андрій. - Ну, гаразд. Спочатку було сумно, потім добре".

"Найбільше мені не вистачає миру. І все", - закінчує розмову хлопчик. У таборі він із Олею - сестри і брати мають бути тут разом.

Читайте також: "Система була паралізована". Як війна впливає на прихисток дітей-сиріт в Україні

"Треба було виживати"

Із 9-річним Герою говоримо біля озера - поки він чекає на заняття в мотузковому парку. Його 15-річний брат Михайло у цей час грає у волейбол. "У Маріуполі у мене було нормальне життя, - незвично серйозним тоном починає хлопчик. - Тато, мама, брат, дві кішки і собака. У тому самому будинку жила бабуся. Тато працював у порту, ремонтував кораблі. Мама - у ЦНАПі".

"У новинах написали, що почалося вторгнення, - згадуючи 24 лютого, продовжує Гера. - Мама розповідала, що в 2014 році нас лише тиждень бомбили. Тому я подумав, що цього разу буде так само, і вирішив не хвилюватись. Я сидів у своїй базі, яку я зробив під столом, і слухав аудіо-книгу про Гаррі Поттера".

Проте вневдовзі обстріли посилились, у місті зникли світло, вода і газ. Тоді ж відкрили перший "зелений коридор", згадує хлопчик. "Але їхали лише найсміливіші. Адже в будь-який момент міг початися обстріл. Тим паче, у нас не було машини", - знизує плечима Гера. Він розповідає, як на вулиці вони вкрали смітник, і пропонує вгадати - для чого. "Нам же вимкнули газ! А як ми будемо готувати їжу на вогні? Треба було виживати", - пояснює Гера.

Кожен ранок починався з вибухів, згадує хлопчик. Він нарахував 20 влучань у двір їхньої багатоповерхівки. А в одну з кімнат квартири прилетіла міна. Найближче до місця влучання був Гера - його відкинуло вибуховою хвилею і накрило ковдрою, якою завісили ще до того вибиті шибки. Уламки поранили хлопчику ногу, допомогу надавали батьки.

"У мене ще була контузія. Але я не пам'ятаю вибуху. Я, здається, розумію, чому. Мій мозок ніколи не чув такого звуку, тому він не зміг його записати, - розмірковує хлопчик. - Якби ми спали в тій кімнаті, я би з вами зараз не говорив. Ми б усі були мертвими".

Після чергового обстрілу тато вийшов із підʼїзду, щоб подивитися, чи немає пожежі та чи не обвалюється будинок. "Тоді ми почули постріл. Коли тато не повернувся, мама зрозуміла, що сталося. Але не казала, щоб у мене не було шоку. Я думав, що він пішов допомагати "азовцям" - так мама казала, і я в це повірив. Я не думав, що мама може брехати", - каже він.

За місяць родині вдалося виїхати до Львова. Уже там мама розказала Гері, що тато загинув. "Тата вбив снайпер", - переконаний хлопчик. За його словами, російські військові стріляють кілька разів, щоб переконатися, що ціль уражена. "А снайпер стріляв один раз. І ми чули лише один постріл", - пояснює він.

Його старший брат Михайло дізнався про загибель тата ще в Маріуполі - коли мама знайшла його тіло і поховала у дворі. Коли Гера побачив свіжу могилу, брат сказав йому, що там поховано когось із сусідів.

"Уже рік тата немає. Я вже звик. Я знайшов друзів у Львові, і вони допомогли мені з цим впоратись. І мої рідні. Ми почали жити спокійним життям", - підсумовує хлопчик.

Читайте також: Як Росія вивозить дітей із окупованих територій України

"У тебе є я"

"Сьогодні ми малювали листівки із побажаннями для дітей наступної зміни. Я написала: "Тримайся, у тебе завжди є я". Це про мене. Я тримаюсь, бо я не сама", - усміхається 10-річна Олександра. У їдальні поруч із нею сидить 13-річний брат Єгор, із такою самою посмішкою. Його обличчя вкрите рубцями. Раніше діти жили в селі Бургунка, що на Херсонщині.

"Я першим почув, що щось неладне, - згадує ранок 24 лютого Єгор. - Бо я завжди дуже пізно лягаю спати - читаю під ковдрою з ліхтариком. Лежу, не можу заснути і чую якісь дивні звуки". Єгор розбудив батьків, вони ввімкнули телевізор - у новинах сказали, що почалася війна. І невдовзі російська армія окупувала їхнє село. 

Хлопчик згадує, як у листопаді українські військові деокупували частину Херсонщини. "Зайшли без жодного пострілу. І пішли далі звільняти, - розповідає Єгор. - Ми жили на головній вулиці і одними з перших це бачили. Машини - величезні, на них - по десять солдатів сидять, махають. Ми теж їм махаємо, стрибаємо!".

Після цього російська армія почала обстрілювати Херсонщину, розповідають діти. У лютому цього року снаряд влучив у їхній будинок. "Був ранок, я спав, - згадує Єгор. - Чую, щось бахкає. Мама каже: діти, бігом в погріб. Вибігаємо в кімнату. Чуємо свист - падаємо на підлогу. Через пару секунд - знову. Мене засліпило. У правому вусі гуде. Кров змішалася із пилом. Каміння полетіло. Потім ми опинились у погребі, там сиділи хвилин десять, поки не приїхали військові і не відвезли нас. Коли вже везли, я трохи вирубився".

"Я бачила маму", - каже Олександра і замовкає.

"Я кричу: мама, Саня!  А вона відповідає: мама в крові лежить", - додає Єгор.

Дітей повезли в лікарню. Єгору зашили численні рани, Олександрі обробили подряпину. Згодом, на початку березня, дітей виписали із лікарні, і старша сестра Ірина забрала їх до Тернополя. До війни вона жила у Херсоні разом із чоловіком Олегом, який працює в ДСНС. Під час окупації подружжя було вимушене тікати звідти.

"Нам казали, що батьки ще в лікарні, - каже Єгор. - Про те, що сталося, ми дізналися лише у квітні. Хоча і так було зрозуміло. Сидимо, граємо в карти. А Іра з Олежкою виходять на балкон. Чуємо - плаче. І так було часто".

"Я про це здогадувалась і теж плакала", - зізнається Олександра.

"А я почав плакати, тільки коли дізнався, - відповідає Єгор. - Плакав день. А потім ходив в апатії. Мені стало все одно".

Про загибель батьків він дізнався випадково - коли побачив у телефоні старшої сестри повідомлення зі словами співчуття. "Все похололо", - згадує Єгор. Він дочекався, поки молодша сестра засне, і пішов на кухню - поговорили з Іриною і Олегом. "І ми почали плакати. Вчотирьох. Саня теж прокинулася", - каже Єгор.

"Я сам у собі це переживав", - ділиться хлопчик. Він вважає, що заняття із психологами у таборі пішли йому та сестрі на користь. "Я памʼятаю, якою ти була. Голос - на межі, от-от заплачеш", - звертається до сестри Єгор. Дівчинка ніжно посміхається у відповідь.

"Від горя немає ліків"

"Ми починаємо зі змін - як ми їх сприймаємо і що робимо, коли не можемо на них вплинути, - описує психологічну програму її авторка Оксана Шльонська. - А закінчуємо усвідомленням втрати. Ми маємо її прийняти. Опрацювати складні почуття: страхи, агресію, провину, тривогу. Створити кімнату памʼяті про загиблих і рухатись уперед".

У кімнаті, де щойно займалися діти, лишилися їхні малюнки. Оксана показує один із них. Папір розділений на три стовпчики: теперішнє, минуле і майбутнє. У минулому намальована щаслива родина, у теперішньому - ракети, зруйновані будинки і загиблі люди. А в майбутньому - повернення додому, в Херсон.

"Травма робить розрив у сприйнятті часу - я живу тільки тепер, минулого вже немає, а майбутнє неможливо побудувати", - так психологиня пояснює, чому під час терапії вони проговорюють із дітьми їхній травматичний досвід і планують майбутнє.

Оксана - кандидатка психологічних наук, керівниця приватного центру з психологічної допомоги, садочку і школи для дітей з особливими потребами у Києві. "І мама трьох синів", - додає про себе жінка. Із постраждалими на війні вона працює з 2014 року - відколи її чоловік отримав поранення на фронті. Тоді Оксана говорила із пораненими у госпіталі. Згодом почала допомагати постраждалим дітям.

Із початком повномасштабного вторгнення її чоловік знову пішов на фронт, обороняв Гостомель. Повертаючись, зателефонував дружині, сказав, що скоро буде вдома. Але не доїхав - потрапив у засідку. За десять днів на фронт пішов їхній старший син.

"Я не вважаю, що пережила втрату чоловіка, - зізнається жінка. - Є речі, які ми не можемо пережити. Ми можемо лише навчитися з цим жити". У цьому їй допомагає робота, вважає психологиня. Наступного дня після поховання чоловіка вона пішла працювати у шпиталь, куди вивозили поранених із окупованої Київщини.

"У перший день привезли жінку з Ірпеня, на очах у якої розстріляли її чоловіка, - згадує Оксана. - Ми проговорили три години. Тоді я зрозуміла, що власний біль може бути допомогою для інших людей. Бо так, як я, її мало хто міг зрозуміти".

Згодом психологиня долучилася до роботи над табором для дітей, які стали сиротами внаслідок війни. "Ми працюємо з горем. А від горя немає ліків і терапії", - підсумовує Оксана. Психологи кажуть дітям, що горе, як море - сьогодні воно накриває їх хвилями, але завтра - відступає.

Наразі Оксана є супервізоркою колег, які працюють із дітьми в табор - кожного вечора обговорює із психологами їхні успіхи і складнощі. "Ми черпаємо ресурс із результатів власної роботи. Це найкращий засіб від вигоряння, - каже психологиня. - Коли зовсім важко, я згадую, що мій чоловік, будучи смертельно пораненим, тричі піднімався на ноги. І теж піднімаюсь".