Цьогоріч День знань для українських школярів дійсно був таким, як ніколи - і то не в найкращому сенсі. Починаючи з 24 лютого, діти суттєво збагатили свої знання про життя і світ, але, на жаль, здебільшого дізнавшись чи досвідчивши речі, яких було би краще ніколи навіть не уявляти, а тим паче не переживати. Втім, світ не зупинився, яким би страшним і неможливим не здавалося те, що відбувається в Україні. Життя триває, літо закінчилося - або закінчується, в залежності від звичаю в тих чи інших країнах, і усюди, нехай і не 1 вересня, розпочався навчальний рік.
Соціальні мережі моїх друзів останніми днями рясніють радісними обличчями, білими шкарпеточками, хвостиками, піджаками з емблемами та новими рюкзаками. Людям хочеться радіти за своїх дітей, які роблять ще один крок до життя і знань, які б жахіття не були в них позаду і які б труднощі не чекали на них попереду. Багато дітей моїх друзів пішли цього року до школи в Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Швеції, Великобританії, США, Канаді та в інших країнах світу. Ні, не усі - хтось розпочинає навчальний рік в Ужгороді, Львові, Києві й навіть ще ближче до лінії фронту. Але за даними МОН, 1 вересня (або іншого дня) до школи за кордоном цього року пішли близько 650 тисяч українських учнів та учениць.
Читайте також: Школа без всього російського? Як війна вплинула на шкільні програми
Моїй доньці ще немає двох, але перебуваючи останні сім місяців в площині трьох мов одночасно, вона вже вправно жонглює словами - дієслова чомусь часто обирає польські, а з іменниками та прикметниками вирішує за кількістю звуків. Apple коротше за яблуко, а bus - за автобус. Зрозуміти, що вона хоче сказати, здебільшого неможливо. У два це смішно і мило, адже її знання не регулюються ніякими нормативами й тим більше не оцінюються. Вона також не порівнює себе з ровесниками та їхніми успіхами - поки що. За законом країни, де ми зараз перебуваємо, вона має бути здорова та в безпеці - і все.
А от початкова та середня освіта у країнах, куди з міркувань безпеки тимчасово переміщено українських школярок та школярів, уже обов'язкова. І діти, що проживають на території цих країн порівняно довго, мусять її отримувати на визначених законом засадах. Тож дуже багато маленьких українців та українок цього року йдуть до школи навчатися мовами, які вони знають не досконало, заледве почали освоювати або й не володіють ними взагалі. В далекій перспективі це добре для інтеграції в нове суспільство, але є, як казав Майкл Щур, одне але - більшості з цих дітей не потрібна інтеграція, натомість потрібна стабільність, збереження самооцінки та відчуття безпеки.
Значна кількість тимчасово переміщених з України людей планує повернутися додому, щойно це стане безпечно. Навіть ті, кому уже загалом нема куди повертатися. Цим людям непросто - вони не можуть уже зараз осісти й облаштуватися, мати довготермінові плани, брати кредити, вирішувати якось питання з нерухомістю, часто не дозволяють собі навіть купити шафу чи зайву пару взуття. Це складний і болісний вибір, і складність такого життя в тимчасовості часто посилюється осудом співвітчизників і співвітчизниць, які зробили вибір інакший. Я знаю це зсередини - це і мій вибір теж, я дуже боюся, що моя дитина опиниться в окупації чи під бомбардуваннями, тим більше, бачивши уже це зблизька і не маючи більше ілюзій стосовно того, як саме це виглядає; і мені часто цим дорікають чи вважають мій вибір негідним. Це все створює максимально неможливий емоційний фон для дорослих, який, безумовно, відбивається й на дітях.
І діти, перебуваючи фізично в безпеці й навіть часом у кращих умовах, ніж жили до того, опиняються в дуже непростій емоційній ситуації. Їхнє звичне життя порушене, їхній спокій зруйнований, дорослі, на яких вони мали би спиратися, самі часто заледве тримаються. Мовчу вже про тих, хто пережив щось страшне.
Добре, якщо дорослі хоч якось "вигрібають", поруч є пляж, гарні парки чи ще щось, що може якось розважити і відволікти, а на новому місці є мережа підтримки, близькі люди чи родичі, але ми ж розуміємо - буває по-різному. Що треба дітям в такій ситуації? Правильно, піти до школи вчитися незнайомою мовою і спробувати вижити в колективі, в якому ти навіть до пуття не розумієш, що до тебе кажуть.
Читайте також: Мовний омбудсмен України: Питання не у Пушкіні, а в цінностях (відео)
В ранньому дитинстві мене, дитину з російськомовної сім'ї, віддали у дитячий садок в Івано-Франківську. Всі, крім мене, розмовляли у садочку українською. Десь тоді для мене розсипався міф про абсолютну подібність цих мов. Вибачте, звісно, але я взагалі не розуміла, що від мене хочуть і що мені кажуть. Мене ніхто не ображав, нічого страшного не сталося, але це був дуже руйнівний досвід - я була перелякана, дезорієнтована, мені було соромно, самотньо, прикро, я злилася і агресувала і ніяк не могла собі з цим всім дати ради. На щастя, садок протривав недовго, але осад, як бачимо, залишився.
Тепер у різних країнах світу з цим стикнуться приблизно 650 тисяч інших українських дітей. Є різні теорії - що це позитивно впливає на мозок і вивільнює інтелектуальні можливості, що це прокачує самостійність і наполегливість, що те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Є різні діти - хтось впорається з труднощами, фрустрацією та неминуче слабкими бодай спершу результатами свого навчання порівняно легко, а хтось буде страждати і втратить у самооцінці назавжди. Є різні школи і різні спільноти - десь буде більше підтримки і поступок, а десь топитимуть за інтеграцію в нове суспільство, не заглиблюючись у деталі.
Хотілося би сказати, що з цим всім робити, чи хоча би хто винен, але це неможливо. Простий шлях - поклювати владу чи той же МОН, які мали би (і дійсно, могли б) ініціювати якісь особливі умови для українських школярів за кордоном, сім'ї яких не планують залишатися в еміграції, чи захейтити законодавство та спільноти інших країн, де виявилися не готові до нашої особливої ситуації і особливих потреб. Але винуватець один - це росія*, що розв'язала повномасштабну війну в Україні та позбавила людей дому і звичного життя, і зробити з цим всім у короткотривалій перспективі та в реальному світі, на жаль, нічого не можна.
Просто війна жахлива, неможлива, несправедлива і руйнівна. І тепер ми знаємо про це ще й з такого боку. Що ж, із Днем знань нас усіх. Надіюся, такого штибу знання для нас незабаром закінчаться.
*Авторську орфографію збережено.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.