Що це був за день! Зранку 24 вересня Верховний суд Великобританії завдав поразки британському прем'єр-міністру Борису Джонсону. Раніше, за звичайних часів, таку поразку назвали б нищівною. "Протизаконною, недійсною та анульованою" було названо в одностайному рішенні суддів найвищої судової інстанції ініційовану Джонсоном примусову перерву в роботі парламенту Великобританії. У попередні часи така ухвала означала б падіння для будь-якого британського лідера. Не став би винятком і той, хто лише нещодавно обійняв посаду, але без жодних докорів сумління намагався переламати некодифіковані конституційні норми, що у Великобританії замінюють письмову конституцію, обдурити королеву та змусити замовкнути суверена - обраних у парламент законодавців.
Але нині інші часи. Борис Джонсон воліє залишитися на посаді, і він - так принаймні прогнозується - поки що на цій посаді залишиться.
Так само лише кілька років тому був би немислимим виступ обраного президента, який уявив себе кимось на кшталт посланця Божого. Він подякував Богові за можливість "відновити істину" - саме так висловився президент Бразилії Жаір Болсонару на початку своєї промови в Генеральній Асамблеї ООН. Не гаючи часу, Болсонару одразу пояснив, що він має під цим на увазі: "Думка про те, що Амазонка - це легені світу, хибна". І ще: "Наші тропічні ліси - практично в бездоганному стані". І це тоді, коли лише кілька тижнів тому бразильський Інститут космічних досліджень повідомив, що за останній рік темпи та обсяги знищення тропічних лісів у бразильській частині Амазонії практично подвоїлися.
Не менш химерним став і виступ Дональда Трампа, цього гросмейстера популізму, котрий так само виступив з промовою в ООН. Його хода до подіуму й трибуни, міміка, монотонно зачитана промова: все це свідчило про зневагу, яку він відчуває до цього зібрання світової спільноти. І Трамп це так само недвозначно визнав: "Майбутнє належить не глобалістам, а патріотам". Іншими словами: коли кожен б'ється проти кожного, всім від того краще. Те, що Трамп після своєї промови змушений рахуватися з початком процедури імпічменту проти нього, стало просто драматичним завершенням того дня.
Не до сміху
Однак варто відразу застерегти: тут не йдеться про всіх тих заплямованих кров'ю диктаторів, які також з'їхалися до Нью-Йорка. Йдеться про виборних політиків, котрі керують державами, де ще збереглися демократичні структури.
Можна було б сміятися над зухвалими, зосередженими на собі політиками, які глузують з будь-якої правди. Ці троє чоловіків середнього та старшого віку, схоже, не вписуються у складний цифровий світ ХХІ століття, де архетипом чоловічої статі мав би вважатися бородатий "ботанік".
Але це не так. У багатьох країнах розгортається боротьба популістів проти демократії, причому не лише у Великобританії, Бразилії та США. Якби в Італії були нові вибори, новим прем'єр-міністром став би правий екстреміст Маттео Сальвіні. Популісти вже роками правлять в Угорщині, Польщі та Чехії. У Франції ліберальний Еммануель Макрон зумів лише завдяки так само популістським хитрощам перешкодити появі правопопулістського уряду.
І де б вони не правили, популісти вдаються до однакових трьох методів ослаблення демократії. По-перше, намагаються розмити різницю між правдою та брехнею, постійно брешучи та придушуючи голос вільних ЗМІ. Останнього можна досягти за допомогою звичайнісінької дискредитації, наприклад, коли постійно торочиш про "фейкові новини", заборон або придбання приватних видань.
Не все пропало
Другий спосіб - створити й роздмухувати образ ворога й байдуже, про кого саме йдеться - різноманітні меншини, біженців, мігрантів, представників інших релігій або просто інтелігенцію. "Ми, хто тут, проти тих, хто там" - це гасло майже те саме, що молот у інструментарії популізму. І кожен, хто висловлює критику в бік Трампа, Болсонару та Ко автоматично опиняється поза цим "ми"-колективом.
Третій спосіб - спроба послабити або навіть розпустити демократичні інститути. Тут Борис Джонсон зробив подвійну спробу - з одного боку, хотів змусити замовкнути парламент, а з іншого - оголосив, що не дотримуватиметься рішень Палати громад. І те, що він використав у своїх цілях монарший дім як єдину шановану в розділеній через Brexit Великобританії установу, може виявитися дуже великою помилкою.
Але випадок з Джонсоном наочно демонструє, що демократії не є беззахисними. Значущим стало те, що саме голова Верховного суду - леді Бренда Гейл, - добре освічена жінка зі спокійними, законними, раціональними аргументами знову допомогла парламенту обстояти свої права. Силою слова цій жінці вдалося вгамувати імпульсивного прем'єра. Це тішить.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.