Війна в Нагірному Карабасі, що розгорілася з новою силою, півтора місяці тому завершилася. Угода про припинення вогню між Азербайджаном, Вірменією та Росією , про підписання якої неочікувано повідомили в ніч на вівторок, 10 листопада, припиняє не лише бойові дії. Тепер змінюється статус-кво, який досі існував на Південному Кавказі.
Читайте також: Коментар: Кремль видає за перемогу поразку на Південному Кавказі
Угода передбачає, що Азербайджан упродовж найближчих тижнів відновить контроль над значними частинами своєї колишньої і вже понад 30 років як непідконтрольної провінції Нагірний Карабах, переважно населеної вірменами, та навколишніми регіонами. Азербайджанський президент Ільхам Алієв показує себе яскравим переможцем. Перемогли також Туреччина, яка підтримала Баку, та передусім Росія, яка тепер розмістить у Нагірному Карабаху своїх військових-миротворців. Обидві країни розширили свій вплив у регіоні.
Пошук мирного рішення провалився
Вірменія та підтримувана нею невизнана міжнародною спільнотою "Нагірно-Карабаська республіка" програли. Але не лише вони. Програла передусім дипломатія. Майже три десятиліття тривав пошук рішення конфлікту в рамках Організації безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) - по суті, безуспішно. Єдине що вдалося - це заморозити конфлікт 1994 року.
Це теж можна вважати успіхом, але відповідальна за процес "Мінська група" ОБСЄ з Росією, США та Францією на чолі дедалі більше демонструвала свою безсилість. Доки влада в Баку не відчула себе достатньо сильною, аби довести, що "військове рішення" все ж можливе, як це сформулював Алієв. Зараз він тріумфує, а пошук мирного рішення, який передусім пропагував Захід, зазнав поразки.
Коли війна у Нагірному Карабаху по-новому спалахнула наприкінці вересня, ОБСЄ обмежилася рутинними закликами до припинення насильства. Та якщо займатися дипломатією настільки несерйозно, то вона може лише програти. Упродовж тижнів Азербайджан вів запеклі бої і таким чином створив нові факти. Прорив було здійснено без ОБСЄ, і постає питання, чи з огляду на це "Мінська група" взагалі ще потрібна. Впливу в Нагірному Карабасі ця структура більше не має. Не виключено, що будуть створені нові формати, у яких братиме участь, певно, й Туреччина.
Захід не заважає Путіну - вже вкотре
А що Росія? Президент Володимир Путін знову показав, що може і хоче використовувати свою армію як політичний інструмент. Навіть тоді, коли він спершу демонстративно відходить на задній план та передає трибуну іншим - у цьому випадку Ільхаму Алієву. Вірменія хоч і є військовим союзником Москви, але Росія тижнями прохолодно повторювала, що втрутиться у конфлікт лише тоді, коли війна перекинеться на вірменську територію.
Лише коли обставини з російської точки зору стали сприятливими, Кремль втрутився. Путіну йшлося, з одного боку, про те, щоб ослабили вірменського прем'єр-міністра Нікола Пашиняна. Шлях Пашиняна до влади пролягав через вуличну революцію, що Росія прийняла лише стиснувши зуби. З іншого боку, Росія бачила хорошу нагоду нарешті розмістити в регіоні свої війська - на додачу до вже наявної військової бази у Вірменії. Єреван роками виступав проти російських миротворчих військ та мусив погодитися з ними з огляду на небезпеку поразки в Нагірному Карабасі. Захід знову віддав поле бою Путіну, як він уже робив це у Грузії, Україні та Сирії.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.