Політика сусідства, привілейоване партнерство, Східне партнерство - як би не називалися інтеграційні проєкти ЄС і України, а також інших сусідів ЄС на сході, за останні два десятиліття - у них у всіх була одна спільна риса: вони не містили перспективи вступу до ЄС.
Коли Україна і Євросоюз 2014 року підписували амбітну угоду про асоціацію, українським дипломатам довелося вигризати у брюссельських бюрократів буквально кожне слово у преамбулі, аби в угоді були зафіксовані прагнення українців до європейського майбутнього.
Евфемізми замість конкретної перспективи
Ця декларативна частина угоди читається як нашпигований евфемізмами ритуальний текст, в якому з містичним пієтетом докладно описується те, про що немов під страхом смерті не можна говорити прямо: Україна має одного дня стати членкинею ЄС! Якщо вдуматись, яку ціну Україна нині платить за своє прагнення європейської перспективи, це лавірування є ганебним.
В угоді про асоціацію Україна називається європейською країною, яка "поділяє спільну історію й спільні цінності з державами-членами Європейського Союзу і налаштована підтримувати ці цінності". Йдеться також про "європейську ідентичність" України, а також про те, що ЄС "визнає європейські прагнення України і вітає її європейський вибір". Отже, в угоді є все що завгодно, крім конкретної перспективи членства в ЄС.
Сьогодні, коли російські бомби перетворюють на руїни українські міста, ці квітчасті формулювання читаються як задокументована історією європейська малодушність. Тисячі українців гинуть з однієї лише причини: бо вони наважились сказати "ні" ревізіоністським апетитам варварського режиму у Москві і мріють про майбутнє, в якому вони будуть частиною вільної Європи.
Нарешті визнати спільне майбутнє!
Невдовзі після російського вторгнення президент України Володимир Зеленський - у властивій колишньому коміку сценічній манері - підписав заявку на вступ до Європейського Союзу. У той момент, коли російські танки вже стоять під Києвом, а українська столиця зазнає безперервних бомбардувань, цей символічний жест нагадує біблійний голос волаючого у пустелі. Овацій у Європарламенті і захвату у коментарях на шпальтах європейських газет замало для того, аби допомогти українцям. Цій країні та її людям потрібне бачення майбутнього, європейська перспектива.
Коли цього тижня на саміті ЄС у Парижі обговорюватиметься заявка України на членство, не можна забувати: йдеться не лише про перспективу вступу України, а йдеться і про майбутнє Євросоюзу як спільноти цінностей. Жодна країна на континенті будь-коли не заплатила вищу ціну за те, аби здобути можливість стати частиною об'єднаної, демократичної Європи. Той, хто нехтує цим фактом, той не виніс уроку з огидної загарбницької війни Росії проти України.
Скепсис не на часі
Майбутнє України є невизначеним. Безумовно, українці щосили битимуться за свою свободу. Навіть якщо скептики відмахуються від питання членства України в ЄС у цій скрутній ситуації як від суто символічного - сильнішого і більш мотивуючого сигналу ЄС цієї миті і бути не може: демократична Європа - наш спільний дім. Тому Україна мусить мати змогу стати членкинею ЄС!
Шлях до повноправного членства в Євросоюзі - це справа на покоління вперед. Необхідна відбудова після війни і можлива довгострокова російська окупація частини країни можуть зробити цей шлях ще важчим, ніж він був ще до війни, з огляду на труднощі в процесі реформ. Але неможливо відмовляти українцям у надії на європейське майбутнє. У Європейського Союзу лише в тому разі буде майбутнє як у спільноти цінностей, якщо він не кине Україну напризволяще. Лише перспектива членства у ЄС може бути переконливим сигналом Москві: Україна - це не буферна зона і не сфера впливу Росії, а частина європейської сім'ї.