"Нас забрали". Історії депортованих українських дітей

Про повернення на батьківщину депортованих українських дітей, їхній травматичний досвід і про те, як впливати на російську владу, йшлося на конференції "Війна Росії проти дітей", яка відбулася в Ризі. Точна кількість українських дітей, яких депортували з окупованих Росією територій за два роки війни Росії проти України, досі невідома. За даними української влади, це 19,5 тисячі дітей. Додому вдалося повернути поки що лише 388 із них.

Тим часом у щорічній доповіді про діяльність російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за 2022 рік ідеться про те, що від початку вторгнення РФ "прийняла" 4,8 мільйона жителів України, зокрема понад 700 тисяч дітей. Стверджується, що більшість неповнолітніх приїхали в Росію з батьками або родичами. Незаконна депортація дітей з окупованих територій України до Росії стала підставою для видачі Міжнародним кримінальним судом (МКС) у Гаазі ордеру на арешт Володимира Путіна і Марії Львової-Бєлової.

Перша леді України Олена Зеленська, виступаючи на конференції в Ризі на початку лютого 2024 року, наголосила, що суспільство повинне чути не лише статистику, а й особисті історії дітей. DW записала свідчення українських дітей, а також політиків Латвії, які пережили схожий травматичний досвід у радянський період.

Сашко, 13 років, Маріуполь

До війни я жив у Маріуполі з мамою і сестрою. Ми не встигли виїхати - потяг, яким ми мали виїхати, підірвали. Нам довелося залишитися в Маріуполі. Через один-два тижні в нас не залишилося їжі, тоді зникла й електрика. Нам довелося просити їжу у військових. 24 березня я грав біля будинку, а мама була в гостях у сусідів. До цього моменту родичі забрали сестру до себе, ми залишалися з мамою удвох. Поки я гуляв, почався обстріл, я сховався за бетонною стіною, потім забіг на сходовий майданчик. Вибух. Осколок влучив мені в око.

Лікарі нас взяли на завод Ілліча, який перетворили на військовий шпиталь. Там я провів два тижні. До цього моменту шпиталь оточили російські війська. Солдатів ЗСУ забрали, а нас почали пропускати через фільтраційний табір. Нам обіцяли, що після цього відпустять. Маму забрали в одну з кімнат, а мене - люди, які представилися співробітниками служби у справах дітей. Вони сказали, що заберуть мене в моєї мами і відвезуть у російську сім'ю. Нам навіть не дали попрощатися. У мене відібрали телефон, і не дозволили зв'язатися з моєю бабусею. "Коли потрібно, тоді й дамо", - сказали мені. Мене повезли в шпиталь у Новоазовську, це були дуже важкі три дні в моєму житті, а потім у Донецьк. У туалеті дитячого будинку мої друзі дали мені телефон, за допомогою якого я додзвонився до своєї бабусі. Вона змогла мене забрати. Тепер я мрію знайти свою маму - Козлову Сніжану Михайлівну.

Вайра Віке-Фрейберга, експрезидентка Латвії (1999-2007)

Я покинула Ригу в шість років, за три дні до появи Червоної Армії в місті, а повернулася в рідне місто, коли мені було вже 60 років. Це був дуже довгий шлях, який я пройшла разом зі своєю сім'єю, далеко від дому. Моя бабуся повторювала, що не варто озиратися на своє дитинство. "Якщо будеш це робити, то ніколи не повернешся", - говорила вона. Я розуміла, що повернуся, але це буде вже не мій дім. Але що було найболючішим - у майбутньому я більше ніколи не бачила свою бабусю. Ми чули історії українських дітей: вони втратили відчуття свого дому, територію безпеки, частину сімейної ідентичності. Вигнання є болісним, бо втрачаєш своє коріння.

У 1944 році, коли ми виїхали з Латвії, потрапили в жахливе місце - карантинний табір у Німеччині. Через три тижні моя молодша сестра померла. Точно можу сказати про свій досвід: якщо ти виживаєш, у тебе розвивається провина того, хто вижив. Найбільш цілющим було зустріти інших дітей, повернутися до рутини, в якій ти знаходиш почуття безпеки: знати, де ти прокинешся, де заснеш. І, звичайно, бути далеко від вибуху бомб. Я згадую один лист, який отримала від людини, що пережила подібне. Вона теж виїхала дитиною з Латвії під час Другої світової війни. Її мати говорила, що "війна - це ненормально, але коли вона закінчиться, то ми повернемося до нормального життя".

У п'ятирічному віці ця людина це прийняла, і впевнена, що це допомогло їй подолати травму. Перша важлива сходинка, як на мене, для українських дітей та їхніх батьків - міжнародний суд, який засудив дії Росії, насамперед, президента цієї країни. Росія намагається забрати дітей, нав'язати їм іншу культуру. Але важливо розуміти, хто ти і звідки, де є брехня, а де правда. Нещодавно я бачила сон про той карантинний табір. Це дуже неприємний для мене сон, він нагадує про цю травму. Але, попри це, я навчилася жити.

Іван, Маріуполь, 17 років (сирота)

Коли почалася війна, мій старший брат Олексій сказав, що потрібно запастися їжею, водою. Це виявилося не даремно: через якийсь час зникло світло, газ. Наш опікун - Антон Вікторович (директор маріупольського коледжу Антон Білай. - Ред.) - приносив нам їжу. Але пізніше зв'язок із ним зник, за нами приїхала поліція і відвезла ближче до драмтеатру. Наш день складався з пошуків їжі та води. Ми бачили авіаудар по драмтеатру 16 березня, це найсильніший вибух, який я коли-небудь бачив. Бачив багато поранених. Я вдячний своєму братові, який наглядав за мною, тому що мені було дуже страшно.

Так тривало до 20 березня, після чого ми вирішили піти з міста. Дорогою натрапили на блокпост, де військові нас обшукали. Не знаю, що вони хотіли знайти, але нас пропустили. Нашою метою було потрапити до Запоріжжя, на підконтрольні Україні території. На жаль, якась жінка, дізнавшись, що ми без нагляду, зателефонувала в опіку. Ми спробували втекти, але на зупинці нас спіймали російські військові. Вони погрожували нам зброєю. "Ще спробуєте втекти, будуть великі проблеми", - сказав один із них. Мене забрала опіка, а братові дозволили виїхати в Україну. Це було правильне рішення, якби він поїхав зі мною, то його б забрали в російську армію. У лікарні я зміг зателефонувати і повідомив про себе всім родичам. Деякі діти, які опинилися разом зі мною в палаті, пам'ятали номери своїх родичів. Їх, як і мене, забрали додому.

Сандра Калнієте, депутатка Європарламенту, письменниця

Мій досвід набагато м'якший, ніж досвід українських дітей. Я народилася 1952 року в сім'ї депортованих латишів у Сибіру. Я була дитиною "ворогів народу", тому мені судилося жити в полоні без права на пересування. Коли мене вперше зареєстрували, то батько сказав матері: "Ми дали життя ще одному рабу". Батьки були переконані, що я втрачу свою ідентичність. Але потім помер Сталін і почалася відлига, моїй родині дозволили повернутися додому. Але там я була абсолютно іншою людиною.

Я повернулася у свою рідну країну, до своїх близьких. У радянській школі мої мізки були абсолютно промиті, мене намагалися трансформувати в Homo Soveticus. Але в Латвії я відчула свою культуру, почала критично дивитися на більшовизм. Попри комуністичні репресії, русифікацію, Латвія зберегла себе як європейську країну і підготувала себе до свободи. Я б порівняла свою біографію з казкою про Попелюшку: народилася в полоні в Сибіру, а потім (на посаді глави МЗС Латвії. - Ред.) підписувала договір про входження Латвії до Європейського Союзу. Дуже важливо бачити моральну межу між хорошим і поганим, це допоможе зберегти себе, свою культурну ідентичність. Думаю, у протистоянні тоталітаризму я зрозуміла у всій глибині цінність прав людини, свободу ЗМІ. У боротьбі за ці цінності я стала політикинею і письменницею. І я абсолютно переконана: якби Латвія не відстояла свою незалежність після пів століття радянського тоталітаризму, то моє життя було б зовсім іншим.

Ілля, 11 років, Маріуполь

На той момент (повномасштабне вторгнення Росії в Україну. - Ред.) мені було 9 років. Я жив зі своєю мамою і братом у Маріуполі (його мама загинула. - Ред.). До війни все було добре: у мене були друзі, школа і дім. Мені дуже подобалося в моєму місті, воно було дуже тихим. Але потім почалися вибухи. Одного разу ми переночували в наших сусідів, бо в наш будинок влучила ракета. Потім снаряд влучив у квартиру, де були ми. Мене поранило в ноги, а мою маму в голову. Я зрозумів, що моя мама мертва, коли сусідка спробувала намацати її пульс. Смерть мами набагато болючіша, ніж ті поранення, які я отримав.

Мою матір поховали у дворі нашого будинку. Російські солдати увійшли в місто й оголосили евакуацію. У Донецьку я пробув близько місяця, де мені зробили кілька операцій і процедур. Лікарям довелося пересадити частину шкіри на нозі без жодної анестезії. Попри серйозні рани, на мене тиснули. Мій лікар говорив, що я можу говорити "Слава Україні", але додавати, що у складі Російської Федерації. Про мене зробили сюжет на телебаченні, який побачила моя бабуся, їй вдалося забрати мене. У майбутньому я хотів би стати лікарем - це майже як солдати. Тільки робота в них трохи інша - рятувати життя.