Привіт, мене звати Олег. Я письменник і журналіст, народився і виріс у місті Харків у Східній Україні. Є сотні способів розповісти незнайомим людям про себе, але сьогодні в моїй країні найпростіше познайомитися через будівлі. Як це? Зараз покажу.
Ось на вулиці з дуже садовою назвою - школа, в яку я ходив у дитинстві й аж до підліткового віку. За повідомленнями міської влади, вона постраждала від російських обстрілів уже в перший тиждень повномасштабної війни Росії проти України. Часом згадую вчительку російської літератури. Тоді, на початку бентежних 1990-х, їй дуже сподобалося, що школу офіційно перейменували на ліцей, вона вважала, що це такий собі натяк на Пушкіна, який теж колись був навчався в ліцеї. Учителька навіть висловлювала рішучі сподівання, що ми, учні, будемо такі ж видатні, як Пушкін. Що ж, нині на вулиці Харкова справді прийшов Пушкін, у прямому лінгвістичному сенсі...
Читайте також: Внаслідок обстрілу Харкова загинув в'язень нацистських концтаборів
А от - Харківський національний університет імені Василя Каразіна. Тут я навчався, потім працював, іще навчався і взагалі багато чого встиг поробити. Головний корпус розташований на площі Свободи, яку в Харкові називають найбільшою в Європі, у ньому повилітали вікна. Трохи далі стоїть естетично скромний пам'ятник студентам і викладачам університету, які загинули під час Другої світової війни. Цікаво, як увічнять жертв нинішньої російської агресії?
Інший корпус, на вулиці Мироносицькій, знищено майже повністю - він став жертвою атаки на сусіднє управління Служби безпеки України.
Харківський університет, великий науковий і навчальний центр, між іншим, завжди був і важливим центром літератури. Так, у деяких із цих аудиторій за вибитими шибками колись відбувались і мої перші виступи, тут я читав свої вірші та прозові уривки й пізніше - востаннє, здається, буквально перед епідемією COVID-19 (ви ще пам'ятаєте таку заразу?) А ось бібліотека, де я починав справжнє знайомство з модернізмом і авангардом XX століття.
Читайте також: Ганна Улюра: Книжки про війну, або Коли бракує слів
Площа Свободи, вкрита уламками, нагадує про мої давні романтичні побачення та дружні вечірки просто неба. На перших курсах щосереди я ходив сюди на збіговисько найрізноманітніших "неформалів", від пострадянських панків і хіпі до толкієністів...
Мабуть, варто розповісти щось про моїх батьків, бо без цього уявлення про мою персону буде неповним. Від школи, у якій навчалася моя мати, залишився один "скелет", а на вулиці посеред старосвітського приватного сектору утворилася здоровенна вирва. Далі мама навчалася в музичному училищі - після російських обстрілів у ньому розпочалася пожежа. А закінчила вона свою освіту в консерваторії, ця будівля тепер дивиться у воєнне небо порожніми вибитими вікнами.
Що ж до мого батька, він працює в одному з харківських музеїв, і коли музей постраждав від повітряної атаки на сусідні будівлі, тато побіг допомагати гасити вогонь. Але його туди не пустили: біля вогнища культури саме відбувався бій з російською ДРГ. "Після війни нових картин намалюєте", - пожартували військові.
Читайте також: Голова Харківської ВЦА: Харків був найкомфортнішим містом України
Ну ось, будемо вважати, що познайомилися. Те, як я відрекомендувався, може видатись оригінальним лише на перший погляд. Сьогодні в мільйонів українців і українок, а особливо в уродженців і мешканців таких міст, як Харків, Маріуполь, Київ, Буча, Ірпінь, Чернігів, Суми, Ізюм, Охтирка і багатьох інших, біографії стали схожі на екскурсії руїнами.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.