Буча.
Місто біля Києва, де я прожив останні п'ять років. Затишне зелене місто з дачним, парковим, залізничним, сільським і заводським корінням. Місто на жвавій трасі Київ-Варшава, рай для хіпстерів, дідів зі старими велосипедами, дітей на майданчиках і поеток. Його назву ще два місяці тому навіть в інших регіонах України не надто впізнавали, а сьогодні воно стало відомим на цілий світ символом безжальної нелюдської різанини в центрі Європи у 21 столітті. Моторошним попередженням іншим містам і селам. І #buchamassacre - перша пропозиція від Google цього ранку, коли я вводжу в пошуковий рядок значок #, який зазвичай називають "решіткою", а я люблю називати "дієзом", хоча в даному випадку музика тут навряд чи пасує.
Із п'яти років у Бучі останні два я був у такому собі неофіційному "декреті", тобто переважно доглядав дочку. Відповідно, й наше місто я сприймаю з "дитячої" перспективи, кожна локація відлунює мені сміхом або плачем дітей, веселими вигадками чи вередуванням. Як тепер поєднати таку Бучу з фотографіями та відео з Бучі сьогоднішньої, нарешті звільненої (навіть ми, ті, хто встигли виїхати, з тремтінням чекали дня визволення - а для тих, хто лишалися в окупованому місті, це очікування було справжнім пеклом на землі, пеклом з тортурами, холодом, голодом, нескінченним страхом)?
Читайте також: Зеленський: На нашій землі побувало концентроване зло
Ось вулиця Яблунська. Здається, буквально вчора ще було пізнє літо - і ми з донькою блукали цією вулицею. Я прийшов до амбулаторії неподалік зробити другу дозу антиковідної вакцинації. Після уколу треба було посидіти на лавочці, але малій таке спокійне дозвілля було не до вподоби, вона весь час тікала від мене. Нарешті вдалося приборкати - не мені її, а їй мене - і дівчинка потягла мене гуляти районом. Я давно хотів показати їй мальовничий кар'єр з озером наприкінці Яблунської. Вода була прохолодна, ми не купалися, лише роздивлялися береги, дерева, вилазили на кладки, дивилися, як старші діти стрибають із "тарзанки" в озеро...
Але сьогодні Яблунська - один із символів бучанської різанини. Фото і відео з цієї вулиці ми з жахом бачимо в усіх світових медіа. Тіла понад двадцяти мирних мешканців, розстріляних росіянами, лежали саме на цій вулиці, коли до Бучі ввійшло українське військо.
У повідомленнях зі звільненого міста розповідають багато страшних історій. Зокрема, і про розстріл та спалення окупантами мирних людей у машинах на вулиці Чкалова. Точніше тепер це вулиця Леха Качинського. Для мене ця вулиця - один із двох головних маршрутів прогулянок із донькою. А світлофор на роздоріжжі - місце палких дискусій:
- Ходімо в парк?
- Ні, тату! Я хочу в центр, на майданчик і в МакДональдз!
- Та ми ж там учора були!
- Ні, не хочу в парк, хочу тільки туди, куди я хочу!
На Качинського є свої знакові місця: відтинок вулиці, де завжди трохи смердить газом (під час ковіду саме там я перевіряв, чи повернувся вже до мене нюх), є паркан, на якому камінці утворюють таку собі "карту", є ворота з собаками та сквер із чорнобильським монументом. Там ледь не щоразу я мусив наново намагатися пояснювати дитині, що ж трапилось у тому Чорнобилі. Тепер пояснювати доводиться значно більше... І при цьому показувати дочці фото визволеного міста, але так, щоб вона не побачила найстрашнішого.
Читайте також: Щоденник війни. Велосипед у Бучі.
Як далі жити зеленому затишному місту після того, що зробила з ним Росія? Як ходити з дітьми, з друзями, обговорювати ремонт чи літературу там, де ось днями знайшли братську могилу майже 300 людей? І робив це все не лише Путін чи Шойгу - мордували, катували, розстрілювали біля стосиків тротуарної плитки, призначеної для мирного будівництва, ґвалтували, спалювали прості російські хлопці. Злом у #buchamassacre була не абстрактна Війна чи абстрактна Росія, а конкретні люди, які робили вибір - бо ж убивали не, скажімо, ракети, що можуть прилетіти в принципі будь-куди.
Мені здається, в оцій конкретності - одна з відповідей на запитання, як жити далі. Не забувати. Не зводити трагедію російської агресії до самої Бучі, не перетворювати наше місто на порожній, абстрактний, ритуальний символ. Пам'ятати, що в Україні є купа інших населених пунктів, де відбуваються чи відбулися подібні або інші жахіття: Маріуполь та Ізюм, Харків та Чернігів, Бородянка та Макарів, Ірпінь, Ворзель та Гостомель.
І чи не найголовніше - зрозуміти, яку відповідальність понесуть винуватці. Уже є перші дані про те, які самі російські підрозділи перебували в Бучі та інших понівечених місцинах. Що далі? Стихійна помста? Спецоперація з відплати? Міжнародний трибунал? Чи спроможеться вільний світ на щось більше за хештеги?
А Буча - буде. Вже є. У чатах уцілілих будинків уже обговорюють відновлення дверей до розграбованих (чи то пак "визволених") квартир. На бучанських сторінках у соцмережах уже сперечаються про переваги й недоліки місцевих політиків і громадських діячів та про те, в який день було зроблено те чи інше фото. Починають розбирати сміття й цілі родовища понищеної ворожої техніки. А евакуйовані мешканці штурмують міську владу та інтернет запитанням: "Ну коли вже можна буде повернутися додому?"
Життя триває.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.