Новини кількох останніх місяців говорили самі за себе - буде війна. В тому, що це не блеф, можна було не сумніватися, бо те, що у популістів на язиці, в ідеологів - на думці.
Моя зосередженість на невтішних повідомленнях та прогнозах дратувала близьких та друзів. Звісно, ніхто ж завчасу не хоче панікувати та чути лихі передбачення. От я і не панікувала. За місяць до вторгнення купила дочці давно омріяне біле фортепіано та навіть навчилася грати на ньому початок улюбленої "Мелодії" Мирослава Скорика. Бо здійснена мрія в рази сильніша за тисячі безпомічних "якби", і саме це тепло, цей ваш "патронус" згодом, коли стане холодно і темно на душі, освітлюватиме й зігріватиме подальший шлях.
Окрім того, я вирішила, що треба взяти відпустку і мандрувати. Ми хотіли полетіти за кордон, але непередбачувані витрати скасували цей мій план, тому я вирішила подорожувати хоча б Україною. Так ми з'їздили на одному з вікендів у Дубно, а потім - на кілька днів у Вінницю.
Я не могла не реагувати на прогнози нападу на Київ у середині лютого. Адже ми живемо під Києвом у Бучі, наш будинок - біля Гостомельського аеропорту (як я любила визирати з балкону на хвіст "Мрії" та "Русланів"!), машини в нас немає, а значить, у випадку нападу ми з нашою п'ятирічною дочкою виявимося добряче заблоковані. У мирний час дійти до центру нашого зеленого містечка займало десь із пів години, навряд чи ми дійшли б туди під обстрілами...
Складаючи невеличкий рюкзак для подорожі у Вінницю, я подумала: це репетиція, вистава буде потім. До Бучі, під Київ, ми повернулись у суботу, 19 лютого, адже там на нас чекав кіт, дім, увесь наш люблений світ. А вже увечері 21 лютого я дещо фатально сказала: пора. Не знаю, просто відчула це фізично. З документами і котом у торбинці ми поїхали в Житомир. Переконати їхати далі мені нікого не вдалося, до всього я ще й хворіла, тому вирішила, що головне - від'їзд від майбутнього епіцентру - на цей час зроблено... Вплинути ж на інших - невдячна справа, кожен хоче вирішувати сам.
Читайте також: Катерина Бабкіна: Спирт чи мотузка, книжка чи ніж?
І суть тут не в провидінні, не в переконливості доказів. Ви можете передбачити все, можете гарно зібрати речі, можете подумати про реліквії, можете взагалі завбачливо виїхати в іншу країну, але ви маєте цього істинно прагнути "до". І тут ключовий момент, що не всі так хочуть, не всім це легко - тимчасово чи на завжди залишити те, що любиш. Бо мають бути і стояти там, де є, бо так було століттями.
"Після" ж спрацьовують несвідомі механізми прадавнього інстинкту "бий або біжи": вони хтонічні, в них уже майже немає часу на фотокартки з альбому, питання стоїть набагато гостріше - вижити. Мій особистий "завчасний" неспокій був своєрідним символічним кроком, важливо було подумати про власну пам'ять, як там в Оксани Забужко у "Диптиху 2008 року" про тіло-точку в просторі: "No passaran! Вони не пройдуть!" І попри це попереднє знання, я все одно дуже мало врахувала: у вимушену подорож не візьмеш увесь сімейний архів, не складеш усе своє життя. Так-так, щось можна відсканувати, але…
Носії крихкі, матеріальні, знищенні, та у світі, який на нас чекає далі, важливо пам'ятати про збереження знань та інформації. Можливо, хтось тільки усміхнеться цим невинним втратам. Але я б не радила, все тільки продовжується, як і сотні років тому - ми стоїмо ще й за ідеї та сенси, за нашу пам'ять, культуру, а значить - за наше майбутнє.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.