Про цю лекцію ми домовлялися довго. Співробітниця відомої, "зразкової" київської школи запросила розповісти випускному класу про шістдесятників і їхній самвидав - нелегальні публікації, що виготовляли і розповсюджували, зокрема, в 1960-ті роки. За кілька днів мені пояснили, як знайти приміщення школи, що сказати на охороні та - окремо і докладно - куди спускатись у випадку повітряної тривоги.
Я, звісно, порадів, наскільки серйозно сприймають у школі питання безпеки, але автоматично подумав, що за мене в цьому сенсі могли б і не перейматися. Проте напередодні нашої зустрічі відбувся стрімкий і неочікуваний ракетний напад. Можна сказати, її дивом не зачепило. Детальна розповідь про укриття вже не видавалася надмірною.
Сонячний ранок. Шлях повз утворені Росією нові руїни. Біля куп цегли стояли журналісти, в сусідніх дворах прибирали шматки скла. На вцілілих вікнах і автівках лежав добрячий шар пилюки. Ми, перехожі, задумано оглядали наслідки "прильоту".
Школа, де я мав розповідати про події та артефакти часів Карибської кризи, розташована в новому, доглянутому і модному кварталі, захованому в глибині значно скромнішої радянської забудови. Досить типова практика для центру Києва. Щоб зайти на відгороджену шлагбаумами територію успіху, веселого споживання і блискучих тридцятиповерхівок, треба пройти через недолугі й контрастні подвір'я "хрущовок", будинків, зведених у ті самі шістдесяті роки двадцятого століття. В одному місці стежка заходить просто на клумбу та безпосередньо перетинає смугу ляд малесеньких підвалів для харчових запасів. Ляди мають дуже нещасний вигляд, схоже, їх давно не відчиняли, а на одну з них, вочевидь, регулярно наступають перехожі - надто вже близько вона до стежки.
У самій школі - приємні враження від того, як усе облаштовано, а головне - сюрприз: одинадцятикласники й одинадцятикласниці, як виявилось, несподівано добре орієнтуються в темі літератури та історії 1960-х, вони доволі активні й зацікавлені. Знають назви ключових українських самвидавних публікацій, мають уявлення про міжнародний контекст на зразок паризьких заворушень 1968-го. Здається, мої знання в їхньому віці були скромніші.
Повітряна тривога під час уроку
Та не встиг я порадіти розмові з підготовленою публікою, як пролунала повітряна тривога. До якої реакції на сирену ми звикли в публічних місцях Києва і передмість? До вельми спокійної та неквапливої. Люди, як правило, видобувають із кишень смартфони, перевіряють повідомлення Telegram-каналів про напрямки можливого руху ракет чи дронів, зважують, наскільки це може загрожувати безпосередньо даній місцевості ("Щось летить через Білу Церкву? Та це ж далеко"). А тоді, якщо вирішують, що ризик таки є, вирушають у безпечніше місце. У школі все інакше. Вчительки вмить організували своїх підопічних, припинили мої спроби зануритись у Telegram - і впевнено погнали нас в укриття.
Укриття в цій школі - підвальний лабіринт коридорів. Уздовж стін розташовані лавки та стільці й навіть щось на зразок килимків і карематів. На стінах шкільні дошки. Кожен клас має свій сектор. І вже за лічені хвилини після тривоги під землею відновлюються заняття. Звісно, між класами тут немає ніяких перегородок, тож утворюється гамір, але не аж такий, щоб не можна було провести урок. Усі, зрештою, звикли, і нікого вже не відволікає, навіть якщо коридором, поміж учителем і його аудиторією, проходять цілі групи людей. Мені - людині з досвідом численних літературних виступів - це нагадало поетичні читання в якій-небудь кнайпі чи книгарні, де одночасно звучать вірші, розмови і сміх відвідувачів, що одне одному, у принципі, не заважає. Якщо абстрагуватися від того, що ми не знали, чи все в порядку зараз нагорі (а іншого виходу, крім абстрагуватися, немає), в нас під землею тривала звичайна розмова про шістдесятників, їхню літературу і боротьбу, про таємне транспортування передрукованих чи переписаних від руки аркушів із недозволеними текстами. Я пожвавлював цю розмову експонатами архіву-музею самвидаву при видавництві "Смолоскип": ляльками, в які ховали плівки з перефотографованими віршами та статтями, щоб передати їх за кордон; книжкою, зробленою з покручених фотографій; "Українським вісником", перевиданим на еміграції. Переказував зворушливу і наївну розповідь прозаїка Валерія Шевчука про те, як він у 1960-ті цілувався з поеткою Іриною Жиленко на гойдалках у Ботанічному саду (чи не летить над ним зараз нічого?), а вона потім взяла й не написала про це у спогадах. Мої слухачі й слухачки ставили запитання та фотографувалися з експонатами...
Читайте також: Нові виклики української школи: як подолати освітні втрати й підтримати дітей
Навчання триває, де це можливо
Урок закінчився раніше за тривогу. Сорок п'ять хвилин це сорок п'ять хвилин. На перерві з'ясувалося, що в укритті обладнали їдальню. Тільки коли я доїв останню ложку шкільного обіду, пролунав відбій. Цього разу тривога була профілактичною - над Росією політав МіГ і, на щастя, не випустив у наш бік жодної ракети. Діти виринули з підземелля та заповнили коридори школи. На якийсь час повернулись ознаки мирного життя. Дехто називає ці клаптики миру ілюзорними - але ні, все справжнє, як усмішка іноземця, вчителя англійської мови, котрий піднімається з укриття до бібліотеки. Хай навіть через пів години можуть знову запросити до підвалу.
Я виходив зі школи в доброму гуморі. Приємно бачити, як діти розвиваються, як з ними працюють, попри весь російський терор. Тільки от далеко не в усіх наших школах є такі зручні укриття, наскільки укриття взагалі може бути зручним. Я знаю школи, де укриттів і зовсім немає. А ближче до фронту, де росіяни мають можливість і натхнення стріляти швидше, ніж спрацьовує тривога, дітям виходить навчатися тільки онлайн. Неабиякий абсурд: моя мама, вчителька музики, повинна добре чути і коригувати гру своїх учнів та учениць через телефонний дзвінок, месенджери чи інші програми зв'язку, які помітно спотворюють звук, особливо коли є проблеми з мобільною мережею чи інтернетом, а вони в таких місцях з'являються регулярно.
Читайте також: Кличко: До укриттів навчальних закладів Києва матимуть доступ усі
Втім, навчання триває, там, де це хоч якось можливо. Українським дітям буде що згадати. Хто і коли зможе повернути їх у справжнє дитинство? Ось головне запитання.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.