Асєєв: Якщо ми програємо, то "Ізоляція" накриє всю Україну
14 лютого 2023 р.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке розпочалося майже рік тому, тортури та жорстокість щодо цивільного населення стали кривавим почерком російських військових, сліди від якого залишаються чи не в кожному місті та селі, що потрапили в окупацію. Донецький журналіст Станіслав Асєєв став свідком подібних злочинів ще раніше - під час війни на Донбасі. У своїй книжці "Світлий шлях: історія одного концтабору" автор розповів про два з половиною роки, які він провів у полоні у проросійських сепаратистів. Більшість часу його тримали в таємній в'язниці "Ізоляція" у Донецьку. Як наголосив письменник, сьогодні це ілюстрація того, на що може перетворитися будь-яка територія, окупована Росією. Актуальність книжки Асєєва усвідомлюють і в Німеччині, де ще 2021 року у видавництві ibidem вийшов її переклад. На зустрічі з письменником у Кельні на початку лютого Асєєв запитували не лише про полон і тортури, але й про покарання й безкарність винних у воєнних злочинах на Донбасі та в решті України. DW поговорила з письменником під час його нинішньої подорожі Німеччиною.
DW: Пане Асєєв, 2021 року, коли вийшла Ваша книжка про "Ізоляцію" німецькою, Ви вже представляли її в деяких німецьких містах. Цього разу Ви представили її знову - тепер у Кельні. Чи по-іншому реагує німецька публіка зараз?
Станіслава Асєєв: Так, було по-іншому. Тоді було дуже важке сприйняття серед німців взагалі терміну "концтабір" у порівнянні з нацистськими таборами. Але мова йде про концтабір саме сучасної Росії, і це наштовхувалося на критичне сприйняття, мовляв: а чи правда те, про що йдеться у книжці, чи є якісь додаткові докази? Та після 24 лютого 2022 року те, про що йдеться у книжці, абсолютно вкладається в загальну логіку російського терору. Тож "Ізоляція", цей концтабір, катування електричним струмом - це вже частинка загальної мозаїки російського терору й не видається чимось унікальним чи неможливим після Бучі, Ізюма, Ірпіня, Маріуполя і інших воєнних злочинів, які вже вчинили росіяни.
Чого нас сьогодні взагалі може навчити Ваша історія?
"Ізоляція" - це відповідь на питання, чи можливий взагалі компроміс з Російською Федерацією, до якого нас штовхають багато політиків на Заході. Якщо шукати компроміс, підписання якогось договору, то це означає, що ми, цивілізований світ, погоджуємось зі створенням сучасного концтабору на окупованій території. Адже це не єдиний випадок, де таке роблять з людьми. На всіх окупованих територіях знаходять катівні. І будь-який політичний компроміс з Росією означає, що ми погоджуємось на катування електричним струмом тих людей, які залишаються на тій території і не згодні з російським режимом. Це головна ідея і книжки, і взагалі моєї історії.
Ви називаєте "Ізоляцію" концтабором, а у книжці - навіть "донецьким Дахау". Чи Ви впевнені, що Ваші порівняння з подіями у нацистській Німеччині доречні?
Безперечно, це важка дискусія. Термін "концтабір" не є монополією німецької історії, адже перші в Європі концтабори з'явилися саме за радянських часів. Ми маємо документи 1920-х років, коли ухвалювався вирок радянської судової системи і йшлося про "направлення в концентраційний табір". Концтабори існують і сьогодні, наприклад, розвинена мережа є в Північній Кореї. Ми про це дуже мало знаємо, але ми точно знаємо про факти існування. Тому, коли йдеться про "Ізоляцію", не мається на увазі нацистський концтабір смерті. Вона радше схожа на німецькі концтабори початку 1930-х років, куди скидали німців, які були не згодні з нацистським режимом. Адже в "Ізоляції" концентрують саме людей, які так чи інакше становлять загрозу тоталітарному режиму так званої "ДНР". Крім того, в "Ізоляції" немає правил, які є в офіційних в'язницях. Там абсолютне свавілля, абсолютне використання в'язнів як рабів, фактично живої сили. Там постійний конвеєр, катування електричним струмом. І всі ці ознаки якраз кажуть про те, що ми маємо справу з сучасним концентраційним табором.
Під час дискусії в Кельні Ви казали, що Вам відомо, що "Ізоляція" зараз точно існує. Чи відомо Вам щось про долю сьогоднішніх в'язнів? Чи змінилася катівня після повномасштабного вторгнення і анексії Росією цих територій?
На жаль, про внутрішній режим та адміністрацію, сучасну адміністрацію "Ізоляції" та становище в'язнів невідомо взагалі нічого. Але те, що вона існує, ми знаємо через те, що навесні 2022 року туди потрапила одна людина з так званого фільтраційного табору в Маріуполі. Звідти було вивезено до Донецька двох людей, одну відпустили, але перед тим, як її відпустити, в її присутності сказали, що інша людина поїде в "Ізоляцію". Але що там зараз роблять з людьми і скільки їх там, дуже важко сказати.
Ви вказуєте в книжці і загалом неодноразово говорили, що змінилися всередині під час цього ув'язнення. Чи можна сказати, що зараз Ви вже такий, яким були до нього?
Ні, не можна. І я думаю, що так вже ніколи не можна буде сказати, адже коли два з половиною роки бачиш постійне насильство однієї людини над іншою, причому без меж, бачиш, на що здатна одна людина стосовно іншої, то в якийсь момент у тебе атрофуються звичайні почуття емпатії до чужого болю і страждань. Тож навіть коли тебе звільняють, все це не може повернутись один в один до того часу, коли ти був ще на свободі до полону. У мене справді змінився характер, став жорсткішим, міцнішим. Але я працюю над цим, тому що я розумію, що це не є нормою для мене, намагаюсь все ж таки тримати це під якимось контролем.
Коли Ви писали свою книжку, то, очевидно, не могли знати про те, як історія України розвиватиметься далі. Що зараз Ви бачите для себе головним завданням?
Зараз усі мої презентації (на Заході. - Ред.) так чи інакше пов'язані з питанням постачання зброї. На прикладі "Ізоляції" ви можете зрозуміти, що в нас не вийде жодного компромісу з Російською Федерацією, і в Україні це чітко розуміють. Ми розуміємо: якщо буде компроміс або, тим більше, якщо ми програємо, то "Ізоляція" накриє всю нашу країну. Адже Російська Федерація - не просто супротивник, якого в якийсь момент можна поважати. Той стиль війни, який обрала Російська Федерація після повномасштабного вторгнення не залишає взагалі простору для будь-яких компромісів. Це вирізані міста, це катівні, це системні концтабори та фільтраційні табори. Це сотні і вже тисячі воєнних злочинів. І погоджуватись після цього на якийсь компроміс просто неможливо. Тому цією книжкою я намагаюсь донести якраз саме цю думку.
Чи не найголовнішим своїм досягненням після написання цієї книжки Ви вважали арешт колишнього коменданта "Ізоляції" Палича (Дениса Куликовського). Ви досі бачите це як найбільше досягнення з того часу і найбільший внесок у справедливість?
Безперечно, разом із Христом Грозевим, моїм другом із Bellingcat, ми його знайшли та змусили українські спецслужби, які раніше пішли з ним на угоду та відпустили в обмін на інформацію, таки заарештувати цю, фактично, тварину. Тому що це головний кат, комендант "Ізоляції", людина, яка п'ять років безперервно, кожної доби когось катувала, ґвалтувала і вбивала. Саме ці три види злочинів, окрім знущання над людською гідністю, йому зараз інкримінують у суді. Адже, в тому числі, й завдяки цій книжці, яка призвела до розголосу теми "Ізоляції", спецслужби не змогли нічого замовчати і те, що зветься, "порішати". Адже тоді - в листопаді 2021 року - "Ізоляція" вже звучала на всю Україну та деякі західні країни. Тож зокрема й через це в Служби безпеки України, не було іншого вибору, як його заарештувати.
Кілька місяців тому Ви створили фонд, який покликаний збирати інформацію про ймовірних воєнних злочинців в межах російської війни в Україні. Чого вдалося досягнути на даний момент?
Цей фонд почався якраз із затримання Палича - цього коменданта "Ізоляції". Тоді я замислився про те, як можна дістатись людей, які поза межами України чи перебувають на непідконтрольній Україні території. В основу фонду я поклав ідею виплати фінансової винагороди за інформацію про цих людей. Тобто я вирішив поєднати практику США, які виплачують на державному рівні винагороду за інформацію про терористів, а також Ізраїлю, який шукав нацистських воєнних злочинців стільки, скільки вони існували на цій землі, вивозив їх із різних куточків планети.
Якщо ви зайдете на наш сайт, то побачите декілька категорій воєнних злочинів Росії, в тому числі "Ізоляцію", Бучу, кейс MH17. У кожній категорії йде список людей, які офіційно підозрюються у вчиненні цього злочину українськими органами. Під кожним прізвищем відображена кнопка "Винагорода" і загальна кількість грошей, яку зібрав фонд в якості приватних пожертв. На сьогодні це трішки більше 9000 доларів. Ці кошти ми готові виплачувати інформаторам. По-перше, за інформацію про сам воєнний злочин, тобто додаткові докази воєнного злочину, яких ще немає в кримінальній справі. По-друге, за передачу воєнного злочинця будь-ким в будь-який спосіб державі Україна. І, по-третє, власне за його локацію, за його актуальну адресу, в тому числі на фронті. В цьому випадку ми будемо цю інформацію оперативно передавати нашим спецслужбам.
Читайте також: Як російських військових судили за катування учасників АТО
Під час обговорення в Кельні Ви, говорячи про воєнних злочинців, сказали, що "потрібні не трибунали, а дієві механізми притягнення до відповідальності". Як вони мають виглядати?
Це дуже чіткі кроки. По-перше, ми маємо чітко юридично окреслити, що таке воєнний злочинець. Друге - це легалізація трансферу воєнних злочинців чи підозрюваних у вчиненні воєнних злочинів на національні та міжнародні суди з будь-якої точки планети. Це вкрай важливий елемент, чого зараз немає. Приміром, сьогодні винесено вирок Гіркіну в суді в Гаазі. Йому дали пожиттєве за кейс MH17. Якщо наші спецслужби, наприклад, завтра його вивезуть з Москви з мішком на голові і привезуть його до Гааги, нам скажуть: "Це незаконно, це викрадення людини". Тобто він має або сам прийти на суд і сісти на пожиттєве, або Росія має його видати за процедурою екстрадиції. Ні першого, ні другого не буде. І третій пункт - це створення структури на кшталт Інтерполу, яка буде займатися лише воєнними злочинами, їх розслідуванням та, відповідно, притягненням до відповідальності таких людей, як Гіркін, якщо процедура екстрадиції не працює. І тільки після цього можна говорити про якісь суди і чи треба їх взагалі створювати. Бо приклад Гіркіна - це прекрасний приклад того, що нічого не працює. Ви можете йому давати хоч десять прижиттєвих вироків. Він щодня там читає у Петербурзі та Москві лекції в кафешках. Тобто все це абсолютно недієвий механізм сьогоднішньої світової архітектури безпеки.