Вакарчук: На війні світ чорно-білий
14 лютого 2023 р.DW: Ми до останнього узгоджували дату цієї зустрічі, адже Ви були на фронті. І буквально днями повернулися. Розкажіть, де Ви були і з якими враженнями повернулися звідти?
Святослав Вакарчук: Я навіть не знаю, як вам сказати, де я був зараз, бо з того часу, коли ми домовлялися, мабуть, я двічі був на фронті. В останній раз це було в районі Бахмута і невеликі містечка навколо. Я зустрічаюсь, як завжди, з представниками різних бригад. Цього разу це були Нацгвардія й дві інші бригади, які в тому місці знаходяться.
Україна і світ щодня читають повідомлення про запеклі бої під Бахмутом. Вашими очима: що зараз там відбувається?
Там відбувається жах, тому що місто фактично зруйноване. Я добре пам'ятаю, як ми приїхали в це місто вперше на початку квітня. Тоді це була відносно мирна територія, якщо можна так сказати. Я ніколи не забуду, як ми там сиділи в крафтовій пивоварні, яка там працювала. Там мало чим відрізнялося - принаймні всередині цього закладу - враження від того, як воно було в мирні часи. Наприклад, в Києві, Львові чи інших містах. Весною в Бахмуті було тихо, з точки зору життя людей, ще відносно спокійно. Це вже був форпост перед Лисичанськом і Сєвєродонецьком. А вже починаючи з літа, коли я проїжджав через Бахмут в інші місця: Часів Яр, невеликі села, де були дислоковані наші хлопці і дівчата, то вже було видно, що місто серйозно потерпає від обстрілів і від бойових дій. Однак воно ще зберігало ознаки життя. Коли я там був восени, то центр вже був дуже сильно пошкоджений.
А коли я був там зараз, то я такого великого контрасту не бачив жодного разу між приїздами. Фактично місто зруйноване і в ньому мало дуже життя, крім військових, яких там на той момент було дуже багато. Єдине, що контрастувало з цим, та й контрастує: на в’їзді в Бахмут все одно люди, які там залишаються, умудряються створювати якийсь аналог життя. І мене вразило те, що під всі ці безперервні канонади, обстріли, ти фактично не можеш спокійно по місту пересуватися, але тим не менш, на околицях, буквально на бордюрах, місцеві жителі створили такий ярмарок. І вони там щось продавали. Це мені запам'яталося, може, найбільше з тої поїздки, тому що це такий контраст з воєнним настроєм навколо.
Розкажіть, в якому стані зараз українські захисники? Чи виснажені вони?
Безумовно, вони фізично втомлені і багато хто з них і психологічно втомлений, але я не можу сказати, що за цей рік я помітив якусь втому, що прогресує. Мені здається, що все-таки, ми всі навчилися з цим жити. І воїни, наскільки це можливо, теж навчилися з цим жити. Що дуже важливо - щоби командири, вище командування дуже ретельно відслідковувало, кому потрібне відновлення і кого потрібно відправляти на відпочинок, тому що відновлені солдати, як правило, знов стають дуже боєздатними. У них працює цей рефлекс, що вони мусять повернутися на фронт до своїх побратимів, але їм треба і морально, і фізично відпочивати. Якщо ти без перерви перебуваєш в окопах, під обстрілами і на виконанні бойових завдань місяцями, то, безумовно, твоя боєздатність знижується.
Читайте також: Данилко: "Раша, гудбай!" - клацання по носі політиці Путіна
А чим живуть поміж боями українські військові? Про що говорять? Можливо, про що говорили з вами?
Сім'я, родина, політика - фактично ні. Принаймні зі мною їм це обговорювати нецікаво. Тим більше, що я стараюсь сам такі теми не порушувати, бо я вважаю, що на фронті дуже важлива єдність. А особливо розмови про політику в українців завжди викликають суперечки, це у нас традиційно. Тому краще про це на фронті, якщо немає нагальної потреби, не згадувати. Але переважно це - родина, якісь побутові речі, часом гумор, обстановка на фронті. Вони з радістю діляться тим, чим можуть. Те, що дозволено з точки зору розголошення інформації, діляться тим, що відбувається навколо, як вони воюють. Вони пишаються своїми здобутками. Ну і ми з ними поруч теж пишаємось цими здобутками.
Розкажіть, як часто ви зараз буваєте на фронті?
У міру можливостей. Розумієте, по-перше, фронт - це річ широка. Якби це була одна маленька ділянка, навіть як колись раніше було під час перших восьми років цієї воєнної кампанії, то все-таки ділянка була суттєво менша. Зараз вона дуже сильно збільшилася, і це ділянка від Харківщини і до Херсонщини. Ти не можеш навіть за один день чи навіть один тиждень побувати на всьому фронті. Це фізично нереально. Тому ми стараємось розділяти: один раз їдемо в одне місце, другий раз - в інше, третій раз - в третє. І так як виходить. Ну та постійно, декілька разів на місяць.
А чому для вас важливо туди їздити?
Якщо я туди не буду їздити, то ніхто не буде туди їздити. Це потрібно, щоби хлопці й дівчата весь час відчували чиюсь присутність. Я думаю, що, по-перше, я показую своїм прикладом іншим громадським діячам і тим відомим людям, що це потрібно. По-друге, я, мені здається, якимось чином заспокоюю цих хлопців і дівчат. Знаєте, скільки відео для їхніх мам, дружин, чоловіків, дітей я вже записав поруч з ними, де я стараюсь їх впевнити в тому, що все буде добре, бо я справді так вважаю. Рано чи пізно все буде добре. Ну і, по-третє, здавалося б, ми група "Океан Ельзи", робимо багато справ і поза фронтом: ми дуже багато їздимо на Захід, збираємо і допомоги, і в принципі поширюємо знання про Україну по всьому світу. Здавалося б, ми робимо достатньо… І благодійних концертів я проводжу багато. Але я не можу собі дозволити не бути там і не розділяти хоча б частково цю небезпеку, це відчуття постійного фронту з тими, хто там. Я вважаю, що це несправедливо було б. От вони там, а я у відносно спокійному чи відносно захищеному режимі. Тому я роблю це, бо не можу не робити.
А як Ви морально тримаєтесь, працюючи в такому ритмі?
Та якось… я не знаю… Мені вдається, можливо, на високому адреналіні, можливо, на цій мотивації перемоги. Є декілька речей, які мені допомагають: це, безумовно, спілкування з моєю родиною. Рідко, але часом я можу побачити своїх дітей, свою дружину. Це дуже допомагає. Допомагає музика, якою я займаюся завжди, навіть коли просто є час і пишу. От нещодавно я написав музику до французького фільму, який зняв відомий французький режисер і філософ Бернар-Анрі Леві, про Україну, який так і називається "Слава Україні". Це фільм, який він знімав на фронті. Я працював над музикою до цього фільму, от зараз відбулася презентація у Франції. Я думаю, що найближчими тижнями в Києві, а потім колись, я думаю, він буде й у широкому прокаті. Такий цікавий і важливий фільм для європейців. Паралельно ми готуємо нові пісні. Тобто це теж надихає. Плюс спорт регулярний. Фактично в будь-який вільний час, коли він є, я займаюся спортом. Тому що це чистить голову і тримає в тонусі тебе. Гумор, зустрічі з друзями, якісь такі земні речі.
До речі, чи є у військових улюблені пісні серед ваших? Що їм відгукується, може, Ви помітили?
Я, в основному, якщо чесно, не дуже їх питаю, тому що я знаю, що коли ти починаєш таку дискусію, то вона перетворюється на дуже довге обговорення. Я знаю, що для багатьох українців пісні "Океану Ельзи" чи мої пісні є улюбленими, але так само я прекрасно розумію, що, можливо, є хтось, хто взагалі не є великим фаном. Я завжди жартую, коли ми приїжджаємо. Кажу: "Я розумію, що, може, не всі з вас щасливі, що я приїхав, краще б, може, прислали б якусь дівчинку красиву, щоб співала тут". Насправді, я думаю, що всім - і мені, і їм - це дуже потрібно. Хтось із західних журналістів мені сказав, що це потрібно, адже в цей момент люди відчувають себе частиною української культури, України. Що коли вони чують українські пісні, українською мовою, ті, які вони знають, навіть ті, які вони не дуже знають, вони асоціюють себе частиною цієї великої культури. І це мотивує ще більше на захист культури, країни, землі.
Пісні, які я завжди виконую - це, наприклад, "Все буде добре", або "Еверест", або пісня "Місто Марії" про Маріуполь. Це переважно такі мотивуючі пісні, які дають певні меседжі… Потрібно на фронті все дуже простими словами все: "все буде добре", "ми йдем вперед", "буде довіку стояти місто Марії, поки над нашим Азовом сонце встає" і так далі. Тобто це такі трошки меседжі. Лірики на фронті я співаю трохи менше, але буває. Дуже люблю співати народні пісні, бо вони відгукуються всім. Часом співаю "Обійми". Не знаю, можливо, більш бардівський такий виступ, оскільки я сам там під гітару, там менше музики, більше слів, більше тексту.
Читайте також: Сергій Жадан: Я не хочу завтра залишитись без держави
Як війна змінила Вашу творчість?
Я не думаю, що вона змінила мою творчість. Я думаю, що вона швидше змінила якісь пріоритети. І ми думаємо про ті пісні, які ми хочемо випускати, вже не тільки з точки зору мистецької цінності, як було раніше. Зараз ти дуже уважно думаєш: який посил ти хотів би дати зараз людям? Тобто випускати якусь декадентську музику зараз, мабуть, я б не став, тому що … та зрозуміло чому, можна навіть не пояснювати. Але воно все одно пишеться. І все одно … ти читаєш і відчуваєш, і бачиш не тільки чорно-білу війну, але й багато різних відтінків життя: приватного, особистого, духовного, мистецького. Коли ти за кордоном в турі маєш пів дня вільного в переїзді між різними містами, от в цей час я завжди стараюсь йти в музей і дивитись на мистецтво, на картини. Тому що це дуже сильно надихає. От я просто там медитую. Це мені дає цю енергію: картини, відчуття життя, мирного життя.
Окрім виступів на фронті, Ви також даєте концерти за кордоном. Розкажіть, що для Вас важливіше?
Безумовно, виступи на фронті набагато більш щемливі, і я їх вважаю набагато більш важливими для себе, як для людини, як для особистості, як для громадянина. І тут навіть не може бути сумнівів. Однак, я думаю, що виступи за кордоном "Океану Ельзи" зараз є дуже ефективними. По-перше, вони гуртують українців, яких є дуже багато, і яким теж потрібна моральна підтримка. І так їм важко, і так їм непросто було покинути своїх чоловіків, жінкам з дітьми, переїхати зовсім в інші місця. Вони теж в стресі і тривозі, їх мільйони людей. І це наші громадяни, які теж потребують підтримки. Не всім потрібно і не всі можуть тримати зброю в руках і йти на фронт. Є зовсім інші ситуації, є маленькі діти, є хвороби, є різні обставини в кожного. І ті, хто виїхали, вони насправді всією душею підтримують Україну, і матеріально, хто як може. Тому їм теж треба підтримка. По-друге, матеріальна допомога, яку ми збираємо. Я не оцінюю аж занадто пафосно те, що ми робимо, але все-таки це десятки мільйонів гривень, достатньо багато. По-третє, і можливо, це найважливіше. Я думаю, що це, може, з України мало видно, але це постійне порушення українського питання для європейців і людей на Заході чи в інших країнах.
Чи підтримуєте Ви бойкотування російської культури?
Тут все дуже просто. На війні світ чорно-білий. На війні не буває "поза". На війні ти або підтримуєш ворога… а мовчати - це теж мовчазна підтримка ворога, і тоді ти частина ворога, і тоді моє відношення до тебе, як до ворога. І тут не може бути ніяких компромісів по відношенню до того, що хтось там поза політикою: мистецтво чи спорт. Тому що поза політикою не можна бути, коли вбивають людей, коли нищать будинки, коли відбуваються страшні акти вандалізму, тероризму... в таких містах, як Буча чи південь України, чи те, що було зроблено з Маріуполем. Не можна просто казати: я тут ні до чого. Тому ті, хто мовчать, й тим більше ті, хто підтримують, повинні відповідати за це, в тому числі - світовим осудом. І я вважаю його абсолютно справедливим.
Разом з тим, я хочу наголосити, що є велика кількість ситуацій, коли ті, хто знайшли в собі сили в Росії, - актори, музиканти і так далі - виступити прямо проти цього жаху, який відбувається. Вони кажуть: "Ми не є російською державою, ми окремо". І вони діють окремо в своєму окремому світі зараз, в своєму обмеженому чи не обмеженому культурному просторі. Це зовсім інша історія: якщо вони щиро бажають перемоги Україні, тоді ворогами їх вважати не потрібно. Але всі ці розмови...Ну правда, мене фізично обурює той факт, що Міжнародний олімпійський комітет дозволяє собі моралізаторство, дозволяє собі формалізм юридичний, посилаючись на хартії олімпійські й так далі. В мене питання до них. Так, в 36 році був такий неоднозначний факт Олімпіади в Берліні, про який ми всі знаємо, але питання: чому не проводилась Олімпіада в 44 році чи в 40 році? Чого ж вони її не проводили, вважаючи, що спорт поза політикою? Сьогодні відбувається фактично те саме: в Європі іде величезна війна, якої не бачив світ з 45 року, із закінчення Другої світової війни. То як ми можемо в принципі вдавати, що цього не відбувається? Я вважаю, що це несправедливо. Про це потрібно абсолютно щиро говорити.
А чи спілкуєтеся Ви з російськими й білоруськими колегами, які публічно висловилися проти війни?
Ви знаєте, не спілкуємось не тому, що якось складається так. Не до цього зараз. Але я ще раз кажу: я поважаю позицію тих, хто абсолютно відкрито засудив агресію Путіна і Росії. Вони є ці люди і ми їх знаємо. Безумовно, їхня позиція заслуговує на повагу.
А чи змогли б Ви вийти з ними на одну сцену? Наприклад, в Європі на фестивалі.
Я думаю, що зараз це просто не на часі. Я думаю, що зараз не потрібно давати жодних інших меседжів, крім того, що Україна йде вперед і має перемогти.
А що для вас - перемога?
Якщо вам важливо, щоби я сказав по пунктам словами, я не буде про це говорити. Тому що ні надмірні очікування, ні занижені очікування зараз нікому не потрібні. Просто треба йти вперед і захищати свою територію. Нам треба зробити так, щоб сильна, вільна, незалежна й європейська Україна більше ніколи не знала жахів війни і ворог більше не смів на нас напасти. Оце для нас важливо.
Інтерв'ю зі Святославом Вакарчуком у повному обсязі дивіться тут: