Я живу тихо і з певних причин давно вже не дивлюся жодного телебачення, а новини читаю тільки на перевірених ресурсах. У наші часи, на мій погляд, дуже важлива деяка чистота персонального інфопростору. Російський політичний і культурний контекст у ньому ось вже як вісім років був майже повністю відсутній.
Однак на тлі усього, що відбувається останніми днями навколо України, неможливо було знову не увійти у ці брудні води. Подивився шматками засідання Ради безпеки РФ, а потім дуже короткий дайджест майже годинного виступу Володимира Путіна.
"Прекрасний Хазяїн" - ПХ - сказав те, що давно казав чи планував сказати. Виглядав він приблизно так, як виглядає удав, котрий намагається проковтнути щось занадто більше його за розмірами. Наратив, котрий він транслював, мав усі ознаки рукотворного міфу. Коли сам будуєш міф, важливо у нього вірити. І, зрозуміло, що у процесі його транслювання важливі не аргументи, а щось абсолютно протилежне - щира віра в неіснуюче.
Треба, щоб очі в тебе були вирячені. Добре, щоб хтось у цій картинці був дуже заляканий тобою як основним голосом міфу і дивився самовіддано. Добре, якщо хтось всереться, як дехто прямо на засіданні Радбезу, і почне затинатися чи принаймні заплаче. Уся картинка повинна демонструвати віру у власні дії та самовпевненість.
Читайте також: Сергій Жадан: Під боком у Мінотавра
Однак не демонструє. Все це, себто пластика малюнку і постаті, сукупно з сенсами, що народжували ці люди в кадрі та конкретно він, радше свідчили про відчай, про стагнацію сенсів, про міф, побудований з гівна і палок, на котрому базується російська агресія проти України. Бо реальних причин для неї немає і ніколи не було. Як і жодного реального підґрунтя для введення регулярних російських формувань на українську територію, крім псевдоісторичного дискурсу, висмоктаного у ліпшому випадку з пальця.
Це вводить в транс, коли бачиш, як уже сива, дуже немолода людина, котра напевно знає правду, хай і дуже їй неприємну, бреше. Бреше в усі ці відеокамери, котрі спрямовані на неї, бреше в очі мільйонам людей, більша частина яких вже не вірить у те, що у Києві є якась "майданна влада", а натомість знає, що є влада, обрана народом України (наскільки я знаю, більша частина майданної спільноти не прийняла свого часу цю владу, але оскільки вибори і воля народу в Україні щось важать, то й живемо, як живемо). І уявний геноцид, і Ленін як справжня сестра Кия, Щека і Хорива, все це дивне хаотичне потойбічне лайно означає тільки одне - неприйняття України як такої, неприйняття її існування у світі.
Читайте також: "Ви будете прокляті". Російські діячі культури - про війну з Україною
Дивився я на це і розумів, що лють та огида, котрі багато років супроводжують мої відчуття від усього, пов’язаного з міжнародною політикою Росії, нікуди не зникли. І ця лють, і ця огида у тисячі разів посилилися. Особливо після того, як мені вдалося поговорити з кількома моїми старими знайомими, які й досі проживають на окупованих територіях, і почути їхні розповіді про те, що вони бачать на вулицях рідного міста просто зараз. Боже, як же шкода чоловіків, котрі ховаються від примусової мобілізації, жінок, котрі бояться дозволити своїм синам вийти вулицю. Як шкода їх усіх, у кого забрали зараз навіть примарну надію на звільнення і возз'єднання з Україною.
Однак річ у тому, що всі ознаки майбутнього з'явилися там чи не пів року тому, коли "службовцям" раптом почали повертати їхні "трудові книжки". На випадок військових дій, мовляв, краще, щоб важливі документи були у людей на руках. Я розумію, що ті, хто не зміг втекти з окупованих міст до 2022 року, не мали вже такої можливості, але вкотре дивуюся прозорості та передбачуваності дій окупаційної влади. І думаю про те, що сам факт мобілізації означає обов'язкове продовження цього так званого загострення. Вони підуть далі. Може й недовго йтимуть, але принаймні спробують, бо інакше не має жодного сенсу ані ця мобілізація, ані весь цей театр з визнанням того, чого не існує.
Читайте також: Російська паспортизація Донбасу і не тільки: як може відповісти Україна
Бо дійсно, якщо намагатися вийти за рамки суто емоційного сприйняття, що саме сталося? Сталося ось що. Російська Федерація в особі її "Прекрасного Хазяїна" визнала існування того, чого немає. І це, тобто те, чого немає, вона визнала як державне утворення. Нонсенс. Парадокс. Утім, дуже і дуже показовий. Він демонструє самі основи того протиріччя, на котрому базується весь цей конфлікт.
Людство в цілому теж базує свій світ на речах невидимих. Світ, невидимий оком людським, світ ціннісний, він конституює і впорядковує світ видимий. Саме тому щось важать для нас і совість, і добро, і честь, і гідність. І це абсолютно невигадані речі. Хоча й абсолютно безпредметні.
Але можна вигадувати свій наратив, своє власне невидиме підґрунтя для людського існування. І тоді це буде, скажімо, комуністична комуна, бо тільки вона гарантує виковування з людського матеріалу справжнього будівника майбутнього, чи так звана "історична Росія" з її претензіями до сусідів. І тоді уявний Ленін, котрий збудував Україну, заміняє тобі совість. Результати цілком передбачувані.
Читайте також: Міжнародна преса: Військова сила знову стала вирішальним фактором
Об'єктивно існуючі людські ціннісні установки народжують у світі людей людський порядок, у тому числі міжнародні закони, що дають людям змогу жити впорядковано і розумно. Штучно утворений міфологічний концепт здатен тільки руйнувати. І перш за все власного хазяїна, свого креатора.
Не знаю, чи спробують росіяни піти далі. Чим далі у часі розвивається ситуація, тим більше схоже, що нікуди вони не підуть. Але вже зрозуміло, що такого рівня напруження між реальністю і штучним міфом не може не викликати цілковито передбачуваних процесів. І цей прецедент, котрому ми є свідками, обов'язково і абсолютно безповоротно знищить Росію в тому вигляді, як вона є.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.