Вагнер, Байройт, «Кільце Нібелунгів» - і так уже 100 років

Німецький композитор Ріхард Вагнер мав одну заповітну мрію – побудувати оперний театр, такий, яким він сам собі уявляв. І от у квітні 1871 року він разом з дружиною Косімою побував у баварському Байройті. Вагнера так вразила тамтешня ідилічна місцевість, що він вирішив саме там втілити свою мрію у реальність. 1872 року було закладено перший, символічний камінь нового театру, а вже за чотири роки, 13 серпня 1876 року, піднялася завіса першого музичного фестивалю, який розпочався з першої повної прем’єри оперного циклу Вагнера «Кільце Нібелунгів».

Вважається, що перший фестиваль потерпів повне фіаско. Як з фінансової, так і з мистецької точки зору. Не диво, що й сам Вагнер звернувся тоді до своїх сучасників із закликом: «Діти, створіть щось нове!» Сам він також скерувався власною вказівкою, написавши свою останню оперу «Парсифаль». Другий музичний фестиваль у Байройті пройшов 1882 року й складався він лише з постановок саме цієї опери Вагнера. Цього разу прийшов і жаданий успіх. Сам Вагнер не зміг однак довго ним насолоджуватися. 13 січня 1883 року у Венеції він помер.

Вдова

Після цього керівництво Вагнерівським музичним фестивалем у Байройті перебрала на себе вдова й донька Франца Ліста Косіма Вагнер. За її часів фестивалі відбувалися спершу нерегулярно. Утім, чим вирізнялося її керівництво – так це традиційністю. Вона сама виступала режисером багатьох оперних постановок, намагаючись при цьому строго слідувати «волі» великого майстра Ріхарда Вагнера. Щоправда, як зазначали вже в ті часи, вона інтерпретувала її дуже по-своєму. Все, що відбувалося на Зеленому пагорбі в Байройті, проходило за певним ритуалом, відійти від якого ніхто не мав ні найменшого права. Крім цього, митці й інтелектуали з кола спілкування Косіми мали дуже яскраво виражені німецько-націоналістичні й антисемітські погляди.

Cин

Ще до шлюбу Ріхарда й Косіми Вагнер у них народилися троє дітей. Єдиний син, Зиґфрід, був дуже відкритою людиною, багато подорожував і мав успіхи як композитор і диригент. Коли 1908 року Косіма відійшла від фестивальних справ, ніхто не сумнівався, що наступник керівником фестивалю в Байройті стане саме Зиґфрід. Так і сталося, і син Ріхарда Вагнера навіть спробував обережно модернізувати передусім режисерський стиль постановок на фестивалі. Йому вдалося врятувати захід у дуже непевний час упродовж та після Першої світової війни. 1915 року він одружився з усього 17-річною на той момент англійкою Вініфред Вільямс.

Невістка

1930 року померла Косіма Вагнер, а всього через кілька місяців після неї і Зиґфрід. Його вдова Вініфред виявилася дуже мудрою з тактичної точки зору послідовницею в керівництві фестивалю. Вона була фанатично віддана як творчості Ріхарда Вагнера, так і поглядам Адольфа Гітлера. Ще 1923 року Гітлер відвідував фестиваль у Байройті. У колі організаторів і учасників він знайшов багатьох ідеологічних прихильників. А Вініфред взагалі стала дуже близькою подругою Гітлера.

Тісні контакти з “фюрером” гарантували Байройтському фестивалю виживання в роки націонал-соціалістичного режиму в Німеччині. Гітлер був на ньому частим гостем, як, зрештою нерідко бував він і у “Ванфріді”, віллі родини Вагнерів. Зрештою в роки війни на музичному фестивалі в Байройті показували тільки одну виставку – комедію Вагнера “Нюрнберзькі майстерзінгери”, а публіка складалася переважно із запрошених гостей і поранених солдатів. Останнім обіцяли “одужання” завдяки музиці Вагнера.

Онуки

Концертний зал Вагнерівського музичного фестивалю залишився неушкодженим від бомбардувань Другої світової війни, але репутація події дуже постраждала від нацистської ідеології. Тому одразу після війни родина Вагнерів узялася за реставрацію іміджу фестивалю. 1951 року почалася ера “нового Байройту” під спільним керівництвом Віланда й Вольфганга Вагнерів. Під гаслом “звільнитися від баласту” (Entrümpelung) колишній студент мистецтв Віланд запроваджує для постановок скромний режисерський стиль, який давав можливість музичним творам поставати, ніби на міфологічному рівні.

Вольфганг, колишній студент театральних і музичних наук, піклувався більше про фінансовий і організаційний бік справи. На Вагнерівський фестиваль у Байройті приїжджали дедалі більше відомих диригентів і солістів.

1966 року несподівано помер Віланд Вагнер, а Вольфганг перебрав на себе керівництво усім фестивалем на цілих 42 роки. Він займався усіма деталями проведення заходу - від освітлення до складу солістів на сцені, виступав сам режисером, але й запрошував робити постановки найцікавіших режисерів свого часу, які мали можливість представляти на фестивалі свої власні концепції.

Правнучки

1973 року власність родини Вагнерів, разом з концертним залом у Байройті була переведена у спеціально створений фонд, який має компетенцію вирішувати, хто керуватиме фестивалем. Десь з 1995 року це питання знову й знову піднімається як у пресі, так і всередині родини Вагнерів. Водночас дехто зі спостерігачів закидали Вольфгану Вагнеру мистецький застій у Байройті. На подібні закиди онук Ріхарда Вагнера відповідав: “Ми не є кіностудією. Я не можу щороку продукувати сенсації. Я мушу приваблювати постійно тих, які б робили продумані й зважені речі”. Аж 2008 року передав Вольфганг Вагнер керівництво фестивалем своїм дочкам Єві Вагнер-Паскір та Катарині Вагнер. Сам Вольфганг Вагнер помер у березні 2010 року.

Музичним фестивалем у Байройті керують представники ось уже четвертого вагнерівського покоління. Вони принесли з собою “свіжий вітер на пагорб у Байройті”. Передусім фестиваль зазнав за останні роки потужно відкриття у бік сучасних медій. Подкасти, лайв-стрім і прямі трансляції концертів на великі плазмові екрани – вже, можна сказати, вкоренилися у фестивальний перебіг. Утім, допоки в Байройті показують постановки, домовленості про які було укладено ще в еру Вольфганга Вагнера. З мистецьким почерком правнучок композитора Ріхарда Вагнера можна буде ознайомитися 2013 року, коли вони мають намір презентувати на фестивалі свої постановки циклу “Кільце Нібелунгів” та прем'єри двох творів Вагнера з його ранньої творчості.

Автор: Рик Фулкер / Леся Юрченко
Редактор: Роман Гончаренко