Володимир Рафєєнко: Як я почав писати українською

Одна із головних подій минулого року в моєму особистому житті - вихід із друку роману "Мондеґрін", який я спромігся написати українською мовою. Чесно кажучи, ніколи не думав, що напишу роман українською. П'ять років тому в липні 2014 року я навіть уявити не міг, що колись триматиму в руках цю малесеньку книжку.

Об'єктивно кажучи, цього не могло бути у принципі. Я ріс у російськомовній родині. Тато і мамо розмовляли зі мною виключно російською, як і батьки мами. Правда, була ще татова мама - чудесна бабця Марфа Олександрівна. Ось вона розказувала мені українські казки прекрасним запашним суржиком, а знала вона безліч казок. Крім того, наскільки я розумію, її пам'ять тримала різні варіанти тих чи інших казкових сюжетів. Протягом життя вони, ці варіанти, змішувалися, об'єднувалися, утворювали якийсь абсолютно оригінальний казковий простір. І годі тепер відшукати його в літературно оброблених фольклорних пам'ятках. Немає там казок моєї бабусі, яка до самої смерті зберігала зв'язок із природною, чистою фольклорною сільською традицією.

Казки розказувалися в основному на ніч, коли місяць дивився у невеличке віконце, а зірки миготіли проміж листям великої яблуні, яка теж заглядала мені у вікно. Ті яблука були великі, зелені, солодко-кислі, і, може, тому саме такий присмак на все життя зберігся від тих казкових історій, які я чув майже пів століття тому у своєму ліжечку. Казки були страшними, але цікавими. А я - маленький, та з великими очима. Бабуся кожну казку завжди розказувала так, нібито вперше, і я пам'ятаю, що кожний раз дійсно був, як перший.

Якісь сюжети зберегла моя пам'ять, якісь не зберегла. Але Кобиляча голова - один із головних персонажів того роману, який наразі побачив світ, - увійшла в моє дитинство саме тоді, саме завдяки моїй бабці. Важко зараз сказати, чим мене так вразила ця казкова істота. Може, у першу чергу, дуже дивним способом існування - нібито в тілі, але одночасно і без тіла. Бо голова, вона, як не крути, просто голова, хай навіть і з шиєю, як я чомусь завжди її сприймав. Тобто голова кобили без самої кобили. Пам'ятаю, що ніяк не міг зрозуміти, як вона рухається. Котиться? Може, й котиться, тому, мабуть, "стукотить-грюкотить". Але що ж воно таке там стукотить? Мозок? Думки? Золоті прикраси? Кулі для станкового кулемета?

Великі сумні очі, прокурені зуби, як у татового тата - діда Данила, і лиха, густа, хоча місцями нібито вже сивувата грива - от такий образ я уявив собі колись. Таку ж істоту я бачив, коли писав свій роман. І, мабуть, точно так само виглядав я сам, коли рано вранці зійшов з потяга, яким приїхав до Києва в липні 2014 року.

Кінець літа і початок осені видалися важкими. Психологічно я був напівживий, стривожено-млявий. Думок у голові совалося тоді небагато, але вони стукотіли і грюкотіли з такою силою, що вночі я не міг спати, а прокинувшись уранці, не впізнавав місця, де прокинувся. Повинен був знову і знову розказувати собі, як так сталося, що немає в мене тепер дому, що не можу більше жити у місті свого дитинства, молодості, у місті, в якому прожив більшу частину свого життя. Намагався зрозуміти, хто, як і чому саме зруйнував усе те, що звалося моїм життям. А крім того, повинен був ще знаходити можливість заробітку, що з моєю професією - філолог-русист, тим більше у часи війни з Росією, не так уже й легко.

Не міг я не думати і про те, що гасла про захист російськомовного населення, які нахабно і цинічно використовувала Росія, зробили з мене одночасно і жертву, і причину війни. Ця брехня, нібито мова є наріжним каменем війни, що точилася у моїй країні, викликала в мене несамовиту і чесну лють. Я все життя розмовляв, писав і читав російською - і ніколи мене не треба було ні від кого захищати. Кожного дня, щойно я згадував про те, що озброєна сволота, яка окупувала моє місто, прийшла нібито рятувати мене від моєї країни і від тієї мови, якою мені бабця казки в дитинстві розказувала, у голові починало так грюкотіти і стукотіти, що життя не було ніякого.

Не можу сказати, що довго йшов то цієї думки. Здається, вже через кілька перших місяців перебування у Києві я остаточно вирішив, що повинен колись написати роман українською. Рішення було прекрасне, звичайно, але спочатку потрібно було опанувати мову хоча б на первісному рівні, бо розмовляти я не міг зовсім, а писати навіть і не пробував ніколи.

Кілька років опановував мову. У 2016 році почав писати і зрозумів, що мого рівня абсолютно не достатньо для такого завдання. Тоді я заборонив собі писати рідною російською для того, щоб нічого не відволікало від роботи. І пішов за мовою туди, куди вона мене покликала.

Робота довго не йшла, періодично впадав у розпач, виборсувався звідтіля, знову впадав. І тільки після першої чверті тексту раптом стало мені легше. З того моменту, власне, роман вже сам писав себе. А я тільки намагався не плутатися у нього під ногами…

Книжка лежить на столі. Із її обкладинки на мене дивиться Кобиляча голова, істота, про існування якої моя бабця попереджала мене ще в дитинстві. Урешті-решт ми зустрілися. У Кобилячої голови немає тіла, так само, як і в мене після тих 45 років життя, що залишилися на Донбасі. Подібне тягнеться до подібного, і я сподіваюся, що українська мова освятить цю зустріч, як добру риму в чудернацькому і смішному сонеті життя.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.