Віктор Єрофеєв: 25 років без СРСР

Хтось плаче, а хтось сміється, хтось терпіти не може російську владу, а хтось її обожнює. Хтось патріот, а хтось відступник. Хтось став злидарем, хтось казково розбагатів. Хтось живе в Москві, а хтось у далекому мертвому селі. Хтось пішов на фронт, хтось потрапив за ґрати. Ось так і живемо, спустивши червоний стяг над Кремлем 25 років тому, 25 грудня 1991 року.

Мимоволі я теж став свідком того спуску, опинившись у квартирі друзів у знаменитому Домі на набережній. Логічна смерть велетня - вона не могла не викликати почуття остраху та полегшення. Підняли триколор, і затріпотіла на зимовому вітрі нова Росія.

Але того вечора здавалося, що це всього лише гра поняттями й СНД - замасковане продовження СРСР. Московський люд байдуже квапився додому. Однак я - разом з народом - помилився: Росія з того моменту змінилася радикально. Стала вона кращою чи ні?

На це запитання немає однозначної відповіді.

Не раз і не два протягом світової історії та чи інша країна ображалася на цілий світ і вимагала сатисфакції, виходячи з уявлень про свою унікальність. Зараз у цьому ображеному стані перебуває (або вдає) Росія.

Чи має вона право ображатися на те, що хтось (Захід, НАТО, Америка) позбавили її Радянського Союзу? Навряд чи, адже Радянський Союз завалився під вагою своїх власних органічних вад, породжених маніакальною несвободою в усіх сферах життя. Якби Радянський Союз існував без сусідів та ворогів, він упав би ще раніше.

Попри весь негатив, всі очевидні ознаки авторитарного режиму та самодержавства, весь фантомний біль, викликаний розвалом СРСР та мрією про його реставрацію, Росія більше не є комуністичним опудалом, створеним на класовій ненависті. Це не Північна Корея. Росія в наші дні не підриває систему світового суспільства споживання. Вона прагне споживати, як і всі розвинені країни, прагне жити краще.

Але в неї це не зовсім виходить. З її сьогоднішніми нещастями вона перебуває на одному щаблі з проблемними країнами, виділяючись насамперед масштабністю території та ядерною зброєю. Головним ворогом Росії з самого початку став брак розуміння того, що таке свобода й навіщо вона потрібна. Доперебудовна інтелігенція знала, що таке звільнення, але в свободі мало що тямила.

Життя Росії за 25 років можна розподілити на чотири частини.

Перша - ранній Єльцин. Єдиний період, коли виникла надія на зміни, які почасти, хоч і незграбно, заохочувала влада. Саме тоді просвітлена еліта Росії отримала рідкісну нагоду поєднатися з владою в якесь міфічне "ми". Країна та держава, здавалося, готові були до зближення.

Але все зіпсувало слабке розуміння як владою, так і суспільством законів людської природи. Народ руйнував комунізм з надією жити краще. Він не витримав випробування деякий час жити гірше, при цьому працюючи більше, і прокляв демократію. Росія стала розвертатися до свого традиційного стану соціальної апатії та народної безвідповідальності.

Російські реформатори думали про реформи для абстрактних людей, не рахуючись з реальним народом. Непривабливість нового режиму, що лише формувався, призвела до парламентської кризи 1993 року, сепаратизму, війни в Чечні, боротьби з олігархами, розгулу бандитизму.

Друга частина життя нової Росії після ганебних президентських виборів 1996 року - це слабкий Єльцин, який зазирав у чарку, відштовхував від себе реформаторів та прикликав на свій бік силовиків. Фінансова криза 1998 року, зростання ностальгійних настроїв, соціальної істерики, ціннісні розбіжності із Заходом - увесь клубок цих та інших проблем кинули Росію в обійми чекізму.

Путін прийшов як розплата за помилки російської демократії. Але третій період - раннього Путіна - ще мав характер політичного транзиту. Виважувалися різні можливості, і поступово з'ясувалося, що Росії несила догнати Португалію щодо ВВП на душу населення і що ми - не китайці. Немає достатнього трудового потенціалу. Зате є дорога нафта та ностальгія, що прогресувала. Остання отримала ідеологічне підґрунтя. Тут відмова від універсальних цінностей, культивування образи та опертя на традиційні підвалини життя разом зі звеличенням ролі православної церкви. Церква стала використовувати цей винятковий історичний момент для унікального збагачення в обмін на вірність та державний патріотизм.

Тепер, у період зрілого Путіна, він, машиніст потяга, відчепив локомотив, причепив до останнього вагона й повіз у зворотньому напрямку, обіцяючи, що там майбутнє.

Ми знаємо громадянські протести 2011-2012 років щодо цього. Але потяг тоді лише набирав швидкості руху задом наперед. Якщо можна вважати Путіна провидцем, то його план розвороту потяга був не таким вже й безпорадним. Розуміючи, що Росія краще відгукнеться на мобілізацію, ніж на модернізацію, він здійснив нечасте в історії Росії єднання влади та більшої частини населення. Російська образа через втрачені землі перетворилася на непохитне переконання у власній вищості - моральній, релігійній, історичній. Кремлівські силовики та дипломати опинилися на висоті. Брехня як богиня війни спрацьовує як в холодній війні проти Заходу, так і в гарячій проти київських та інших супротивників повернення під російську корону. Захід ніби підіграв Росії, продемонструвавши свою роз'єднаність і, прямо скажемо, стратегічну нерозумність. Чи є вихід з ситуації, що склалася?

У наступній, п'ятій частині історії нової Росії, можливо, відбудеться зближення із Заходом, що знову набуває впевненості в собі, на благо всім. Але це прогноз, на жаль, не на завтра..