«Джинса» в Італії не має сенсу, бо журналісти чітко знають, кого любити

Перш ніж почати працювати в Італії журналістом, потрібно скласти іспит та вступити до Союзу журналістів. Або ж до Союзу публіцистів, що зробити простіше. Тому ледве не половина працівників італійських ЗМІ офіційно є публіцистами, а не журналістами.

Історично так склалося, що італійська преса отримує значні дотації з держбюджету. Тобто проблема виживання як така перед ЗМІ не стоїть. Дотації отримують усі – незалежно від того, кому належить той чи інший ЗМІ: державі, бізнесмену, партії чи громаді. Тобто і церковне видання „Аввеніре”, і газета Конфедерації підприємців „Il Sole 24 Ore”, і партійне видання „Уніта” - всі вони щороку отримують з держбюджету фінансову підтримку у розмірі від 4 до 19 мільйонів євро. Окрім цього, вони ще, звісно, отримують також прибутки від продажу та реклами. Багато італійців обурює таке привілейоване становище. Інші вважають його застарілим, бо закон був ухвалений ще понад 20 років тому і не враховує цифрових медіа.

Крайня політизованість

Ще однією італійською особливістю є крайня політизованість усього. Тому кожен ЗМІ має свої чіткі політичні уподобання і відстоює їх на своїх шпальтах чи в ефірі. Найчастіше власник підбирає головного редактора, який сповідую політичні погляди, схожі до своїх. Також журналісти, влаштовуючись на роботу, зазвичай наперед підшуковують собі видання за своїми політичними уподобаннями.

Тому, зазначає експерт з PR-технологій Паоло Джермано, на національному рівні політична „джинса” – тобто проплачені схвальні або критичні матеріали – практично не має сенсу. По-перше, журналіст і так вже обрав свою політичну прихильність і сам по собі буде хвалити правих та лаяти лівих або навпаки. По-друге, якщо він візьме гроші за написання такого матеріалу, то страшенно ризикує: у разі викриття йому доведеться попрощатися із журналістською кар’єрою, і навіть потрапити під суд.

Інша річ, веде далі Джермано, особисті стосунки власника газети з політиками. Зазвичай ті добре знайомі, і якщо в політика та власника ЗМІ раптом виникне сварка, то останній цілком може попросити своїх підлеглих провести журналістське розслідування та пошукати несимпатичні факти на опонента.

Берлусконі дістається і від своїх

Може, саме через це прем’єр-міністр країни Сильвіо Берлусконі переконаний, що вся преса налаштована особисто проти нього. Дійсно, опозиційні видання критикують його нещадно, але, що цікаво та відмінне від України, його можуть покритикувати й, приміром, телеканали, які йому ж і належать. Звісно ж, значно рідше та м’якше, ніж це робить опозиція, але критика все одно є.

Разом з тим в Італія ще й досі трапляються спроби цензури. Свіжий приклад – кілька днів тому адвокат Берлусконі Нікколо Гедіні намагався запобігти виходові в ефір однієї програми із журналістським розслідуванням, в якій ішлося про нерухомість прем’єра в офшорній зоні. Після розголосу про це програма в ефір таки вийшла, а спроби Гедіні перешкодити цьому лише підвищили глядацький рейтинг випуску.

Дещо інша ситуація на місцевому рівні, зазначає Паоло Джермано. Там випадки потрапляння у пресу політичної „джинси” можливі, адже важко довести, чому журналіст вирішив підтримати саме цього кандидата у мери – бо підтримує його чи тому що йому заплатили. „Але й тут найчастіше мова йде не про економічний аспект, а про систему своєрідних особистісних „послуг”, - зазначає експерт.

Мафії бояться більше, ніж політиків

«Ще однією італійською реальністю є те, що у деяких регіонах, особливо на півдні країни, журналісти чаосм змушені писати або не писати щось через те, що бояться за своє життя. Адже бувають погрози на кшталт: якщо ти не зробиш цього, то стережися... В Італії багато хто пам’ятає випадки, коли журналісти гинули через свою професійну мужність», - зауважує Паоло Джермано.

Автор: Мар’яна Яворська

Редактор: Христина Ніколайчук