Наскільки ефективні санкції ЄС?

Масштабна ескалація насильства в Україні може змусити Європейський Союз таки застосувати санкції проти відповідальних за застосування сили проти протестувальників в Україні. Однак чи варто очікувати швидкого позитивного ефекту від такого кроку? Аналітик варшавського бюро експертної організації Європейська рада з міжнародних відносин Константи Геберт досліджував ефективність застосування Євросоюзом санкцій проти різних країн за останні 20 років. У розмові з DW експерт пояснив, від чого залежить результативність такої політики.

Deutsche Welle: Пане Геберте, у чому переваги та недоліки політики застосування санкцій?

Константи Геберт: Експерти сперечаються з приводу того, наскільки санкції є ефективними. Стосовно їхньої ефективності не виникає сумнівів тільки тоді, коли вони є надзвичайно масивними та довготривалими. Із певністю можна сказати, що санкції, накладені на Іран, є одними з найефективніших. Однак це єдиний випадок настільки сконцентрованих, далекосяжних та довготривалих санкцій.

В усіх інших випадках є сумніви щодо того, чи досягли санкції своїх цілей. Тобто чи вони не діють на користь режиму, проти якого повинні бути спрямовані, чи є достатньо тяжкими, аби змусити його до поступок. І зрештою, чи шкода, котрої вони завдають режиму, є виразно більшою, аніж шкода, котрої вони завдають громадянам країни.

Я намагався дослідити це у своєму звіті і прийшов до висновку, що ми не знаємо докладно, чи є санкції ефективними. Загалом вони нагадують стрілянину у темряві. Тобто якщо стріляти у темряві у бік супротивника достатньо довго і достатньо часто, то врешті-решт можна у щось вцілити. Але чи вцілиш у те, у що хотів, яких завдано ушкоджень, і чи впливає це на супротивника, ми просто не знаємо.

Від чого, на Вашу думку, залежить успіх застосування санкцій?

Успіх санкцій принципово залежить від трьох чинників. Перш за все від того, наскільки чітко окреслені їхні цілі. Якщо ціллю санкцій є те, аби режим припинив антидемократичні практики та порушення закону, а режим базується на тому, що застосовує антидемократичні практики та порушує закон, то заздалегідь можна сказати, що санкції не досягнуть своєї мети, тому що режим не здійснить самовбивства, аби зробити нам приємне.

Натомість якщо ціллю санкції є конкретна зміна поведінки, яку можна виміряти, наприклад, припинення арештів людей за участь у мирних маніфестаціях, це досяжно. Якщо санкції будуть достатньо відчутними, режим з'ясує, що йому вигідніше, відмовитися від арештів чи нести збитки, яких йому завдають санкції. За наявності достатньо відчутних санкцій, такі цілі є досяжними. Однак для того, аби санкції були відчутними, вони мають бути дуже ретельно адресованими.

Найбільш успішними є такі санкції, котрі загрожують особисто представникам режиму, їхнім інтересам, а також їхній свободі пересування. Дуже ефективною формою санкцій є заборона на видачу віз для в'їзду до ЄС. Іншим ефективним прикладом санкцій є інтенсивний контроль інвестицій, котрі на території ЄС могли мати представники режиму: податкові інспекції, дослідження відмивання брудних грошей.

Подібні санкції досить сильно ускладнюють життя і заробляння грошей, що для представників режиму часто є дуже важливим. Урешті-решт - і це дуже вагомо - санкції потрібно систематично і багаторазово пояснювати суспільству країни, проти котрої їх запроваджено. Теж важливо, що вони повинні застосовуватися за згоди опозиційних сил.

Санкції завжди є неефективними, якщо у режиму є альтернативи. Те, що Путін вирішив таки дати Україні кредит, котрий був призупинений, спричиняє те, що можливі фінансові санкції з боку ЄС будуть незрівняно слабшими, ніж були би ще тиждень тому - через те, що режим Януковича має альтернативи.

Представники української опозиції неодноразово закликали ЄС застосувати санкції проти української влади - тобто згода опозиції є…

Тоді ЄС повинен прийняти політичне рішення. Тому що застосування санкцій насправді означає визнання того, що ми зазнали поразки, що ми втратили можливість переконати режим Януковича в тому, аби він таки вибрав європейський шлях розвитку, і хочемо його за це покарати. Це означає драматичне обмеження того, що ЄС міг би робити в Україні, адже режим очевидно не залишиться в боргу. Передусім це означатиме втрату шансу на відміну віз для українських громадян. Адже це вимагає співпраці з Києвом, а Київ у цій ситуації, очевидно, на таку співпрацю не піде.

Я побоююся, що якщо ми приймемо рішення щодо санкцій (стосовно України. - Ред.), то говоримо про політику, розраховану на роки. Швидко тут мало що зміниться.

Активісти в Україні мають дуже великі очікування щодо санкцій з боку ЄС. А відсутність їхнього застосування призводить до акцій протесту перед посольствами країн-членів ЄС та до великого розчарування в політиці Євросоюзу. Чи розуміють це в ЄС?

Думаю, що розуміють. Я розумію чудово, тому що пам’ятаю з нашого польського досвіду, що санкції, накладені на режим Ярузельського після перевороту (запровадження воєнного стану у Польщі у 1981 році. - Ред.) ми сприймали як нашу перемогу. Символічний вимір санкцій - що закордон з нами - морально дуже важливий. Однак ефект від цього минає. І через якийсь час, зважаючи на те, якщо будуть економічні труднощі, а вони будуть, влада може використовувати факт накладання санкцій, щоби інтерпретувати усе це проти "того поганого Заходу".

Тож питання не в тому, що європейці не хочуть чути того, що їм кажуть українці. А в тому, що Європа розуміє ці емоції зараз, однак рішення про санкції - це рішення про довготривалу політику, негативні наслідки котрої потрібно врахувати.

Чи може санкції проти українських високопосадовців запровадити лише Польща? Як польські політики оцінюють таку можливість?

Ні, одна лише Польща із певністю не запроваджувала би санкцій. Ба більше, Польща має дуже скептичний погляд на санкції. З різних причин Польща була головним послідовником у ЄС політики спокушання Януковича, перетягування його все ж таки на європейський бік. Ця політика зазнала вражаючого фіаско.

Натомість Польща не воліє запроваджувати санкції з тієї простої причини, що вона не хоче, аби польсько-український кордон після білоруського перетворився на черговий кордон конфронтації ЄС зі східними сусідами. Для Польщі це значні економічні та політичні втрати.

Польща не готова здійснювати самостійну політику стосовно України - без координації з європейськими партнерами. Для цього Туск (Дональд Туск - прем’єр-міністр Польщі. - Ред.) подорожував по європейських столицях, аби проконсультуватися, якаю має бути подальша політика стосовно Києва.