Катя Петровська: Українцям бракує дискусій на історичні теми
12 вересня 2015 р.
Письменниця українського походження, уродженка Києва, Катя Петровська вже багато років проживає в Берліні і виховує двох доньок. "Мабуть Естер" (Vielleicht Esther) - її дебютна книга німецькою, як вона сама називає "збірка історій", але не роман, бо все написане – суцільна правда. У книзі авторка порушує тему Голокосту, описуючи злочини проти українських євреїв у 1941 році, як одну із історій своєї родини. Причому, свою книгу Петровська зумисне писала німецькою, аби "перевернути" конструкцію "жертва і кати", доводячи невинність мови.
DW: Катю, книгу уже перекладено десятком мов, український читач теж отримав таку можливість,це праця Юрка Прохаська. Чому саме він? Ви обирали перекладача за певними критеріями?
Катя Петровська: Українським перекладом зацікавився Гете-Інститут, вони запропонували Прохаська. Тут мені просто повезло, бо його австрійські переклади дивовижні,хоча здебільшого авторів, яких він береться перекладати уже немає в живих і я, як бачите, стала в один ряд з ними. Ця книга існує між двома мовами, вона написана людиною з іншої культури, ця людина живе в різних просторах, і Прохаську вдалося це зрозуміти. У нас був тісний діалог, бо книга непроста, багато історій народжувалися просто зі слів. Батьки мої прочитали український переклад і я, звісно, думаю все вдалося.
Неодноразово Ви повторюєте,що не бачите "Мабуть Естер" російською? Чому?
Розумієте, я проти російського перекладу, бо це буде вже абсолютно інша книга. Український переклад він радше галицький, затишніший, чужий, не радянський, і це дуже важливо. Я людина вихована радянською системою і психологічно мені важко прочитати цей твір російською. Саме німецькою я хотіла прописати мій світ, німецькою, яку я почала вчити у зрілому віці, і яку я, певно, знаю гірше від багатьох перекладачів.
У Вашій родині є польське, українське, єврейське коріння, здебільшого єврейське. Походження відігравало роль у Вашому житті?
Ні, мене не виховували в єврейських традиціях, це було неможливим у Києві в 1970-х роках. Я людина вихована радянською системою. У післявоєнний час від єврейства залишилися крихти, а ті хто залишилися асимілювалися з власної ініціативи.
Знаєте,коли я переїхала до Берліна, то зауважила,що берлінці набагато більше знають слів на ідиші, аніж я. Для мене дуже важливо, що ця книга не є етнічною. Я власне хотіла позбутися небезпечної конструкції "жертва і кат", перевернути її, тому і писала про єврейську сім'ю, умовно кажучи мовою "ворога". Моя сім'я дала мені право говорити на глобальні теми, зачіпаючи великі історичні пласти. Але книга перш за все про людину, яка переміщується у просторах, яка подорожує і шпортається за окремі історичні трагедії. Книга взиває до сучасності і немає значення, хто був твій дід, а що ти можеш нині.
Катю, Ви не боялися описувати те, за що німці досі переживають відчуття провини, ще й німецькою?
Та ні, саме тому і писала німецькою, щоб показати, що мова не винна. Спочатку я думала, що скажуть, ось прийшла українка і "дала по голові", але німецьке суспільство готове було сприйняти цю книгу. Німці багато років на всіх рівнях обговорюють і дискутують на теми історичної пам’яті, вироблено певні консенсуси щодо історичних подій.
Знаєте, нинішня ситуація з біженцями в Німеччині є тому підтвердженням. Люди вже не хочуть, аби за років двадцять, їх діти сказали, що ось там втопилося мільйон людей, а ви стояли і дивились. Гадаю, що це важливий історичний момент людського перетворення.
Ви хочете сказати, що в Україні недостатньо дискусій на теми історичної пам’яті?
Дискусії є, десь там, на рівнях науковців, університетів, журналів, але низи не чують, українське суспільство не чує ще, не виробляє консенсусу до певних постатей чи трагедій. Треба більше говорити про це на рівні громад. Чому був колабораціонізм, чому на службі у нацистів були українські поліцаї. А ми часто говоримо, "а Бабин Яр – це євреї, і нехай з тим розбираються". Але це ми всі, ми люди цього простору, я людина цього простору і всі трагедії цього простору лежать на мені.
У книзі ви переповідаєте далеко не світлі сторінки історії своєї сім'ї, і про злочинців теж?
Це так. У мене був родич, який вчинив злочин, він застрелив німецького посланця в Москві 1932 року. Про це йдеться в одному з розділів. Гадаю, на опис родини я маю право і це той драйв, який важливіший за всі темні сторінки сім'ї.
Катю, як довго довелося працювати над книгою? І чи є нові задуми?
Рішення писати прийшло не одномоментно, це довгий процес, зрештою, як і сама робота. Все зайняло десь роки чотири. Одні історії я дізнавалася з розповідей, інші факти шукала в архівах Варшави. Я писала про чудо виживання і порятунку, бо у ці часи можна було загинути. Як це зрештою сталося з моєю бабусею, яку у 1941-му році розстріляли на вулиці Інститутській у Києві, вона була єврейкою, яких забирали у Бабин Яр. Це конкретні факти, а от як звали її – невідомо, мабуть, Естер. І в такому дусі, в дусі пошуку фокусу, написана вся книга, де перемішані різні жанри. А про задуми не скажу.
Ваші доньки вже читали книгу?
Старша частково, молодша – ні. Я певною мірою це приховувала. Розумієте, я ж не про котиків писала, описані речі часто лякають, а душа дитини спочатку має сформуватися, щоб потім не очерствіла чи зламалася. Наразі не хочу, щоб вони це читали.
Катю, у Вас досі український паспорт, українське громадянство? Це щось принципове?
Це щось з ряду сентиментальних міркувань. Ну по-перше це показує, що я не іммігрантка. Мати український паспорт в Європі, і в Німеччині зокрема – значить жити всюди, і немає жодних проблем, як і привілеїв немає. Але зате є відчуття певної свободи.