На російсько-українській війні існує і віртуальний фронт. Сьогодні в соціальних мережах частина українців радіє катастрофі літака міністерства оборони РФ, який летів до Сирії і впав у море недалеко від Сочі. Росіяни звинувачують їх у знущанні над загиблими.
Війна, якої немає
Українці відповідають, що у них немає підстав сумувати з приводу загибелі військових, ансамблю імені Александрова (який прямував на концерт для російського угруповання в Сирії), військових кореспондентів прокремлівських телеканалів і навіть філантропки Єлизавети Глінки, які летіли на Ту-154. Глінка, на думку українців, своєю роботою на території так званих "ДНР" і "ЛНР" фактично легітимувала проросійських сепаратистів. Одна сторона звинувачує іншу в аморальності, інша відповідає: "Спочатку заберіться з нашої землі, а потім читайте нам мораль!" І хоча суперечки в "Фейсбуці" і "Твіттері" веде меншість, це саме та меншість, яка серйозно впливає на громадську думку.
Російське суспільство в більшості своїй виносить і конфлікт з Україною, і операцію в Сирії на периферію свідомості, намагається не думати про те, що відбувається. З точки зору росіян, Крим став "нашим" назавжди, як Челябінськ або Алтай. На землі Донбасу нічого не відбувається. У Сирії проходить щось на зразок розширеної "контртерористичної операції", там немає сухопутних сил, є лише льотчики, а тому жертв серед російських військових майже немає. Пересічний житель Росії не знає і не особливо хоче знати ні про килимові бомбардування Алеппо російською авіацією, ні про те, яке враження вони справили у світі, ні про уповільнену "донбаську" війну. Для українців же війна на сході країни - частина їхньої повсякденності, і вони щиро не можуть збагнути, чому в Росії їх не чують і не розуміють.
Блокада мовчання
Мало хто з російських публічних фігур, які відмовляються робити вигляд, що нічого особливого не відбувається, намагаються підірвати ситуацію скандальними висловлюваннями. Так зробили Аркадій Бабченко і Божена Ринська після падіння літака Міноборони, свідомо порушуючи принцип "про мертвих - або добре, або нічого" і викликаючи на себе звинувачення в образі пам'яті жертв катастрофи. Таке нове юродство, мабуть, здається їм єдиною можливістю прорвати блокаду мовчання навколо України та Сирії.
Не всі, але дуже багато українців перейшли до моралі воєнного часу, коли будь-яка проблема противника - це добре. Вони без проблем асоціюють себе з жителями Алеппо і бачать у повстанцях, які протистояли Росії та Асаду, свого роду далеких, але все-таки союзників. Російське ж суспільство вважає, що все якось само собою владнається, і українці усвідомлять - росіяни не бажають їм зла. У Сирії, переконані вони, російські військові борються з терористами. Сирійці сприймається багатьма або як ті ж терористи чи їхні прихильники, або просто як люди другого сорту, чужаки, яких можна не шкодувати задля досягнення перемоги. Варто згадати, що початок конфлікту з Україною ознаменувався масовими антивоєнними демонстраціями в Москві. А у зв'язку з операцією в Сирії жодної порівнянної за масштабами масової акції протесту не було.
Сирія як "інша" Україна
Сучасна російська свідомість, як часто буває в таких випадках, роздвоєна. Люди хочуть бути переможцями у війнах, але не хочуть платити за це життями співвітчизників. Однак воєн без жертв не буває. Спроба вдавати, що нічого не відбувається, розбивається об реальність, коли гине від кулі дипломат або падає літак. Українська свідомість, навпаки, цілком цілісна. Громадська думка України не втомлюється нагадувати північним сусідам, що вони ведуть дві неоголошені війни і поступатися їм українці не мають наміру.
Навіть російські критики кремлівської політики сподіваються на відносно швидке примирення з Україною. Українці ж, як образно висловився однин з моїх знайомих, переважно хочуть, "щоб ви відчепились від нас зі своєю братньою любов'ю і забули років на двадцять про наше існування".
Російське суспільство бачить те, що відбувається у відносинах з Україною, і операцію в Сирії як дві не пов'язані між собою проблеми. Українське суспільство вважає сирійську епопею продовженням війни в його країні, логічним наслідком всієї політики Кремля. Росіяни бачать себе несправедливо позбавленими "їхнього" Радянського Союзу і вважають, що всі повинні їх зрозуміти і їм поспівчувати. Українці бачать Росію імперією, яка загрожує їхньому існуванню, і ніякого співчуття не відчувають. Уявлення про справедливість у двох народів виявляється діаметрально протилежним. Нічого доброго від цього чекати не доводиться.
Крим і Слов'янськ, Алеппо і Сочі. Якою буде наступна віха взаємного відчуження?
Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, ведучий програм телеканалу "Дождь". Автор щотижневої колонки на DW.