Дипломатична Москва сповнена чуток: начебто до кінця 2020 року в російсько-українських відносинах має статися гігантський прорив! Ось і щодо майбутніх поставок газу з Україною домовились.
Хто приїде в гості до Путіна?
Причина такої гнучкості, як стверджують дипломати, полягає в бажанні президента Росії Володимира Путіна бачити на святкуванні сімдесят п'ятої річниці перемоги в Другій світовій війні президента Франції та федеральну канцлерку Німеччини, і взагалі, максимальну кількість західних лідерів. Адже це - особлива річниця, схожої за своїм символізмом не буде до 2045 року. Макрон і Меркель сподіваються, що Кремль зробить серйозні кроки для реалізації мінських домовленостей. Вони ж - на знак вдячності й заохочення до подальшого врегулювання - приїдуть до Москви 9 травня.
Президент Росії на своїй передноворічній пресконференції стільки разів охоче й докладно говорив про майбутню річницю, що мимоволі починаєш вірити цим чуткам. Зрозуміло, що Путін не дуже хоче знову приймати парад у компанії Сі Цзіньпіна (незважаючи на підкреслено теплу згадку про нього й про КНР на тій самій пресконференції), африканських президентів і деяких лідерів країн СНД. Звичайно, на 75-річчя перемоги над Гітлером російському президенту хочеться бачити в Москві лідерів країн-союзниць СРСР у Другій світовій війні.
Адже тоді можна буде сказати: "Бачите, жодної ізоляції немає, нас і надалі поважають!". На якісь кроки щодо України, як продемонстрував обмін полоненими, Кремль, швидше за все, піде. Але я не сумніваюся в тому, що навіть якби вся Велика сімка погодилась приїхати до Москви, він не зробить жодних поступок Києву.
Мені вже доводилося писати про те, чому Путіну нема чому поспішати. Млявий конфлікт на Донбасі його цілком задовольняє - як і збереження загрози "добровільного приєднання "ЛНР" і "ДНР" до Росії та створення такої собі "Російської конфедерації". Котру очолить, звичайно, Путін.
"Миролюбність" Трампа й упертість Лукашенка
Якщо таку загрозу реалізовувати - то якраз після 9 травня. Рівно як і будь-які інші плани протистояння Заходу, яке до останнього часу було й надалі буде сутністю російської зовнішньої політики.
Адже невдовзі після Дня перемоги в Америці розпочнеться час партійних з'їздів, а після них настане вирішальний етап президентських перегонів. В останній рік Дональд Трамп демонстрував своїм прихильникам, що не хоче активного втягнення США в будь-які міжнародні конфлікти, причому навіть з такими давніми ворогами як, наприклад, Іран.
Виборцям Трампа такий підхід уже давно до вподоби - хай, мовляв, іноземці самі розбираються зі своїми проблемами. Кремль цілком може розраховувати на те, що Білий дім не стане йти на конфронтацію з ним у розпал передвиборної кампанії. Тим більше, якщо йтиметься про далекий Донбас або, наприклад, Білорусь. До речі, судячи з висловлювань Путіна, він вкрай незадоволений поведінкою Олександра Лукашенка, котрий противиться подальшій інтеграції включно зі створенням єдиної валюти.
Завдання Путіна
Наприкінці 2019 року, відповідаючи на запитання журналістів під час щорічної пресконференції, Володимир Путін доволі чітко окреслив свій пріоритет не тільки на 2020 рік, але й на весь той поки що невизначений час, впродовж якого він керуватиме країною. І як завжди, цей пріоритет є одночасно як зовнішньо-, так і внутрішньополітичним. Це не просто збереження єдності Росії, але й закріплення її як безперечного й незаперечного лідера східнослов'янських народів.
Путін не любить Леніна за дроблення Російської імперії. Він глибоко й щиро сумує за розвалом СРСР. Білоруси, українці й росіяни - (для Путіна - Ред.) по суті, один народ. Президент Росії нам усе, за своїм звичаєм, заздалегідь пояснив. У загальних рисах, звичайно. Деталі, конкретні методи в Кремлі допрацюють, як завжди, на ходу. Але головне зрозуміло: Путін вірить, що реалізувати цей "східнослов'янський проєкт" - його місія. Про виконання якої "судитимуть наступні покоління", котрі даватимуть історичну оцінку його особистості. Отже, ані Мінську, ані Києву не варто розслаблятися. Тобто можна, але ненадовго - до 9 травня.
Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, ведучий програм телеканалу "Дождь". Автор коментарів для DW.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.