Білорусь і США домовились про обопільне повернення послів. Перед цим прессекретар білоруського президента назвав вигадками повідомлення російської газети "Коммерсант" про те, що від 2021 року у росіян з білорусами буде єдиний Податковий кодекс, а рівень інтеграції стане глибше, ніж у Татарстану в складі Російської Федерації. Здавалося б, причому тут Володимир Путін?
Лукашенка випустили з жорстких обійм?
Глибоке об'єднання економічних систем Білорусі й Росії включно з переходом на єдині Податковий й Цивільний кодекси, створення спільного регулятора енергетичного ринку й об'єднання митної політики відбудеться, якщо до січня 2021 року буде реалізована програма, про яку написав "Коммерсант".
Не потрібно бути економічним аналітиком чи експертом-правознавцем, щоб зрозуміти: йдеться про інтеграцію, таку саму глибоку, як в Євросоюзі, якщо навіть не глибшу. І все ж таки це однозначно не входження Білорусі до складу Росії, або створення реальної Союзної держави, що об'єднує дві країни, про що говорять уже майже рік, як про доволі вірогідний розвиток ситуації.
Коли в січні 2019 року глава МЗС Росії Сергій Лавров запевняв, що не йдеться про спільну конституцію чи спільний Верховний суд, йому складно було повірити. Тиск Москви на Мінськ стрімко посилювався. Російського посла Михайла Бабіча підозрювали чи не в підготовці палацового перевороту з метою усунення Олександра Лукашенка. Посилювались чутки про те, що всю цю інтеграцію замислили для того, аби Володимир Путін зміг очолити нове державне утворення й зберегти владу після 2024 року.
Потім Олександр Лукашенко знову заговорив про можливість перегляду Конституції Білорусі. Президенти двох країн зустрілись у Китаї, після чого російського посла в Мінську стрімко замінили (й перекинули займатися все тією ж інтеграцією з Білоруссю в Мінекономрозвитку). Ну, а тепер говорять лише про глибоку, але все ж таки обмежену, інтеграцію.
Примус до "повного злиття" Білорусі, вірогідно, скасовано або, принаймні, відтерміновано. Комусь може навіть видатися, що в цій історії переможцем поки що є Олександр Лукашенко, який напевно разом з інтеграцією податкового та митного простору отримає і якісь російські дотації.
Розворот Мінська на Захід?
Не менш важливою є й нормалізація американсько-білоруських відносин. Два візити представників Білого дому до білоруської столиці - і от уже країни помітно підвищують рівень дипломатичних відносин, повертаючи послів до Мінська й Вашингтона, яких не було там останні 11 років.
Москва не може не розуміти сенсу цього зовнішньополітичного сигналу. Влада Білорусі чітко дає зрозуміти, що й надалі націлена на збереження суверенітету. Навіть ті програми інтеграції, котрі начебто вже були парафовані прем'єрами Дмитром Медведєвим і Сергієм Румасом, на цьому тлі виглядають не більше, ніж домовленість про наміри, яка зовсім не зобов'язує Мінськ входити в єдиний податковий і правовий простір Росії.
Путін відмовився від Білорусі?
Чому ж Росія змогла так послабити свій тиск? Основних причин тут може бути дві. Перша - Кремль вирішив відмовитися на нинішньому етапі від повного поглинання сусідньої держави. У Москві готові, наприклад, чекати, поки Олександр Лукашенко перепише, як він обіцяв, білоруську конституцію й відправиться на відпочинок. Чіткі часові рамки ніхто для цього не визначає.
Друга причина полягає в тому, що терміни були в цьому питанні якраз головними. Поки в Кремлі мали намір через створення реальної Союзної держави чи поглинання Білорусі вирішити "проблему 2024", тобто продовжити повноваження Володимира Путіна, на Мінськ чинився потужний тиск.
Але зараз внаслідок якихось внутрішніх міркувань або під зовнішнім тиском Москва відмовилась від "білоруського варіанту" пролонгації персоналістського авторитарного режиму через інтеграцію. Путін обирає якийсь інший варіант або й зовсім шукає правонаступника.
От тому, можливо, злиття з Білоруссю перетворюється на такий самий правовий довгобуд, яким у минулому була Союзна держава. Якщо є доволі серйозний спротив з боку Мінська і нема жорстких часових меж, а також серйозної політичної мотивації, то поглинання може затягнутися на десятиліття.
Автор: Іван Преображенський, російський публіцист, кандидат політичних наук, експерт з Центральної і Східної Європи, оглядач низки ЗМІ.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.