1986 рік. Чорнобильська катастрофа. Мене серед київського учнівства автобусами везуть на "оздоровлення" в один з піонерських таборів для дітей шахтарів поблизу Сіверського Дінця. Наш одяг і нас самих дезінфікували. Нас називали "небезпечними дітьми, які заразять усіх тією радіацію та повбивають наших дітей". Ці слова і це ставлення - досі в моїй пам'яті.
1990-ті. Київський пологовий будинок номер чотири на Оболоні спеціалізується на наданні консультаційних послуг та забезпеченні пологів жінок, які мають вірусні інфекції, наприклад, гепатит або ВІЛ/СНІД. Мешканці сусідніх будинків влаштовують акції протесту через те, що такі люди перебуватимуть поряд з їхнім житлом. У той самий час мою клієнтку, яку інфікували в лікарні ВІЛ, родичі закривають на замок у кімнаті, квартиру миють хлоркою та спиртом, зрештою, полишають її з абсолютно здоровим немовлям, бо вона передає смерть. Місце проживання через цькування вона міняла тричі.
2015 рік. В Івано-Франківську дають приміщення центру паліативної допомоги благодійного фонду "Мати Тереза". Мешканці сусідніх будинків обурюються, бо їхні діти будуть "бачити лисих дітей" та переживатимуть стрес через тих, хто помирає, розмальовують стіни будинку написами "Хоспісу - ні!"
2016 рік. Лощинівка, Одещина. На пустирі знаходять понівечене тіло дев'ятирічної дівчинки. За підозрою у вбивстві затримують ромського мешканця села. Через кілька годин після затримання відбувається погром ромської громади, дорослих та дітей вибивають з будинків та женуть. Сільська рада ухвалює рішення про виселення всіх ромів.
2020 рік. Жителі кількох українських міст протестують проти розміщення на карантин в санаторіях та інфекційних лікарнях здорових українських громадянок та громадян, які завбачливо евакуюються з Китаю через епідемію коронавірусу. Встановлюють блокпости і приносять шини до лікарень.
Депутати Тернопільської ОДА заявляють, що не можуть "допустити ситуації, яка ставить під загрозу здоров'я і життя населення області". А перший заступник голови ОДА Василь Деревляний додає, що рішення нинішньої влади поселити евакуйованих у густонаселених районах є "геноцидом українського народу".
Забобонна практика жере правосвідомість
Важко змінити звичний або звичаєвий підхід, якщо люди вважають іконки в освяченому водою автомобілі та амулети проти вроків, розвішані по салону, більш помічною профілактикою ДТП, ніж дотримання правил дорожнього руху собою та іншими, стеження за пристібанням пасків безпеки, ефективну роботу поліції, якісне й неупереджене правосуддя, інфраструктурну спроможність держави, належну медичну допомогу і захист страхових полісів.
Українці всіма ментальними силами тримаються за забобони, але і державна - освітня, медична, правосудна, комунікаційна - політика в усіх сферах майже не сприяє тому, щоби зміни поступово, але відбувалися. Щоб будувалася довіра до інституцій.
Набагато легше будувати довіру потуранням та спонуканням до невігластва, не розуміючи або ж спекулюючи такими словами, як геноцид, ніж докладати зусиль до пояснень, просвітництва та побудови ефективних безпекових систем.
Легше заборонити або ж не допустити появу людей, маркованих як "небезпечні інші", ніж пояснити, чому не можна так ставитися до людини. І чому держава має гарантувати не лише права і свободи, захист гідності людини, а і роз'яснювати засади гуманного ставлення, людяності. Легше потурати дикунству, ніж демонструвати та відстоювати цивілізованість та еволюцію. Тому наші страх і невігластво рвуть на шмаття милосердя.
А що ж відбувається в далекому від народної думки світі прав і свобод людини?
Коли посадові особи ухвалюють нібито популярні рішення на захист своїх громад, не можна не нагадати про такі марудні штуки, як Конституція України та конвенційні норми.
Конституція гарантує захист громадян, які перебувають за межами України. Що це означає? Під час ідентифікованої небезпеки людям мають бути створені максимально комфортні умови для повернення додому. Не катування замовчуванням. Не випробування часом, ставленням, ігноруванням або ж потуранням народному обуренню. А створення умов безпечного повернення.
Європейська конвенція про захист основних прав людини і свобод вказує на те, що нікого не можна позбавляти права в'їзду на територію держави, громадянином якої він є. Навіть якщо мешканці Тернопільщини, Слобожанщини, Одещини, Київщини чи Полтавщини цього не толерують.
Міжнародне гуманітарне право, коли йдеться про збройний конфлікт і про важкохворих полонених, зобов'язує державу-утримувачку забезпечити повернення таких людей додому. Уявіть собі, що можна сказати про державу, яка не може гідно зустріти власних здорових громадянок і громадян і потурає нездоровим настроям недовірливих, переляканих та забобонних людей?
Авторка: Лариса Денисенко - українська журналістка, правозахисниця, членкиня Національної ради з питань антикорупційної політики при президенті України
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.