ЄС, Туреччина й біженці - політична ціна є зависокою
Європейці самі винні в тому, що з огляду на біженців опинились у такому складному політичному становищі. Саме так звучить один із меседжів Реджепа Ердогана на адресу Європейському Союзу. Турецький президент справедливо докоряє ЄС, що той ігнорував трагедію сирійців, які рятуються від війни, доти, доки вірив, що це його не торкнеться.
За цей час близько чотирьох мільйонів біженців встигли знайти захист у сусідніх країнах, майже половина із них - у Туреччині. І турецький президент також правий, коли вказує на те, що у Брюсселі лише тоді розпочалася паніка, коли дедалі більше людей почало попрямувати до Європи. Тепер Ердоган сидить на іншому кінці важеля й намагається шантажувати ЄС за всіма правилами цього мистецтва.
Чи викине Європа за борт усі принципи?
Брюссельська зустріч лідерів ЄС з правителем з Анкари виявилась сумною виставою. Вони ледь не вистрибували з власного взуття, аби підлеститися до нього. Передусім президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер розчулено згадував про свою близьку дружбу з Ердоганом та вихваляв його як великого реформатора Туреччини.
Авжеж, ввічливість та певною мірою лукавство є невід'ємною частиною дипломатії. Але опускатися до подібного жодним чином не можна. Як так сталося, що все більш автократичний турецький президент, якого роками критикують за порушення прав людини та його антидемократичну політику, раптом перетворився на найважливішого партнера європейців?
Причиною тому є наші власні помилки й страх внутрішньополітичної нестабільності. От уже чотири роки в Сирії точиться війна, і її потенційні наслідки вже давно всім зрозумілі.
Європа не може зв'язуватись із Ердоганом
У будь-якому разі Ердоган не залишив у Брюсселі жодного сумніву в тому, що він вимагатиме максимальної ціни за свою співпрацю в питанні біженців: ЄС має змиритися з тим, що президент Туреччини продовжуватиме свою боротьбу з курдами як в Іраку, так і в Сирії. Він дійшов до того, що поставив їхні організації на один щабель з "Ісламською державою" і закликав до спільної боротьби з усіма, кого він називає терористами. При цьому саме Ердоган спочатку підтримував так звану "Ісламську державу", сподіваючись на її подвійний успіх - повалення Асада в Сирії та чергове знищення курдів.
Тепер настрої змінились, і турецький президент висловлює бажання боротися з "Ісламською державою" та прагне європейського прикриття для власної війни з курдами в цілому регіоні. Йдеться про тих самих курдів, що в боротьбі за Кобані ще виглядали в очах світової спільноти "хорошими" та отримували міжнародну військову допомогу.
Реальна політика передбачає нехтування цінностями. Але європейці мають добре поміркувати, наскільки дешево вони хочуть розбазарити свій авторитет. Більшість заходів, щодо яких зараз тривають суперечки, все одно, є політичним окозамилюванням. Як приклад: боротьба з перемитниками в Туреччині - вона ніколи не матиме успіху, оскільки в цій грі задіяно занадто багато грошей. Або взяти, скажімо, ідею подавати у турецьких таборах для біженців заяви про надання притулку в країнах ЄС - це є нездійсненним ані фактично, ані юридично. І як можна змусити усіх сирійців залишитися в Туреччині і там у таборах чекати на закінчення війни?
Припиніть скиглити
Туреччина не може вирішити за нас проблему біженців, ми маємо зробити це самостійно. Абсолютно неможливо та неприпустимо йти на такі безвідповідальні поступки Ердогану. Це також суперечить духу Європи, підтримувати його на шляху до ще більшої диктатури. За жодних обставин ми не можемо перетворюватися на його посіпак, коли він має намір підбурювати громадянську війну в регіоні, де живуть курди.
Та незважаючи на це, варто було б, мабуть, припинити скиглення через цю кризу. По всьому світу близько 50 мільйонів людей тікають від війни, переслідувань та природних катаклізмів. Лише мізерна їх частина наразі дісталася Європи. Ми не загинемо, навіть якщо ще один мільйон осіб із Сирії та Іраку потраплять до нас. Наш континент населяють півмільярда жителів і тому йому ще далеко до того, аби бути переобтяженим. Це питання політичної волі, людяності та водночас розуміння того, що може бути реально зроблено. Але тут не місце бридким компромісам з урядом в Анкарі.