Королі підробок та їхні розвінчані шедеври
28 листопада 2014 р.
Головні "герої" виставки підробок у східнонімецькому місті Галле - Отто Вакер, Хан ван Меегерен та Вольфґанґ Бельтраккі, троє видатних у своєму ремеслі фальсифікаторів. На їхніх прикладах музей Морицбург намагається проаналізувати феномен підробки, механізм її створення та "легалізації".
Жанр підробки не знає часових та стилістичних меж. Тим не менш, і тут існують певні правила. Перше й головне з них: попит породжує пропозицію. Тобто підробляється затребуваний товар, якого на ринку в певний момент не вистачає. Правило друге: під час виготовлення фальшивок майстер враховує смак потенційного покупця. Саме тому підробки, на відміну від шедеврів, застарівають.
Дещо перебільшуючи, можна сказати, що шахрай від мистецтва підробляє не стільки великого майстра минулого, скільки сучасне уявлення платоспроможної публіки про нього. Ну а в якості третього постулату, спільної риси, можна вказати на психотип майстрів-аферистів: це майже завжди доволі обдаровані натури, з підвищеним артистизмом, нерідко родом із творчих родин.
Ван Гог із російської колекції
Отто Вакер (1898-1970) був сином художника та онуком ювеліра. Він спробував кілька професій, зокрема танцюриста, а у 1925 році дебютував з першими підробками у стилі Вінсента ван Гога. Сьогодні вони здаються не лише експертам збляклими та наслідувальними. Але свого часу Вакер не тільки обдурив покупців, а й спантеличив експертів.
Першим кроком до його розвінчання став сумнівний провенанс: за версією Вакера, два десятки картин походили з певної "приватної російської колекції". Однак ще в кінці 1920-х років племінник художника, якого теж звали Вінсент ван Гог, заявив, що йому невідомо про те, щоб картини дядька коли-небудь продавалися до Росії. Цілковито на чисту воду брехуна вивели експерти, які провели хімічний аналіз фарб для полотен. Між іншим, після того метод став дуже відомим і ним почали користуватися експерти низки великих музеїв.
Людина, яка обдурила Ґеринґа
Виставка в Морицбурзі - унікальний шанс побачити "справжнього Меегерена". Легендарний фальсифікатор налагодив у 1930-1940-ві роки воістину масове виробництво "старих майстрів" німецької та нідерландської шкіл. На відміну від свого "спадкоємця" Вольфґанґа Бельтраккі, який погорів не так давно на використанні сучасних білил для фальсифікації полотна першої половини ХХ століття, Ван Меегерен був абсолютним перфекціоністом: він використовував ті самі фарби, що й Вермеер Дельфтський або Пітер де Хох, завдяки підробкам яких він і зажив слави. Найчастіше фальсифікатор брав і полотна тієї епохи та зішкрябував із них малоцінні зображення.
Найвідомішим розділом у біографії Ван Меегерена став продаж картини "Христос і судді" рейхсмаршалу Герману Ґеринґу. Хоча художник суворо заборонив своєму спільнику, арт-дилеру, продавати підробки нацистам, той не стримався: надто вже великим був "навар".
У результаті Ван Меегерена арештували після війни саме за те, що він продав ворогу національну власність. Йому довелося викрити самого себе. За підробку загрожував менший термін ув'язнення та менша ганьба. Щоб довести власне авторство, йому довелося створити у в'язниці ще одного "вермеера" (так з'явилася картина "Молодий Христос, який проповідує у храмі").
Підробка та імітація
Звісно, далеко не всі наслідувальні речі, копії та імітації старого мистецтва автоматично є підробками. "Підробка - це взагалі термін юридичний, а не мистецтвознавчий", - підкреслює Ліллі Вайсвайлер, кураторка виставки в Морицбурзі. Урешті-решт, і полотна Ван Меегерена мають безсумнівні естетичні переваги. Це стосується і майстерних імітацій старовинного муранського скла, і бронзових скульптур у "давньоримському" стилі.
Деякі витвори (зокрема, відомі в експертних колах як "роботи іспанського майстра", чиє ім'я невідоме) в суто художній площині цілком витримують конкуренцію зі старовинним речами. Це стосується, скажімо, тіари одеського ювеліра Ізраїля Рухомовського, яка нібито належала скіфському володарю Сайтаферну. Тіару придбав у 1896 році Лувр за величезну в ті часи суму у 200 тисяч франків. Після того, як підробку викрили, Рухомовський зробив у Парижі кар'єру вже як оригінальний ("той самий") ювелір.
За словами організаторів виставки, метою проекту є не просто демонстрація курйозів, а й спроба теоретично осмислити проблему фальсифікацій, яка набуває дедалі більшого масштабу і стає викличною. З цією метою в рамках виставки відбулася дискусія, до участі в якій залучили експертів музейної справи.
Загальний висновок: порятунок від наповнення ринку підробками можливий лише за умови тісного міждисциплінарного співробітництва незалежних лабораторій, мистецтвознавців, співробітників музеїв та відомих продавців антикваріату й витворів мистецтва. Але в одному експерти не сумніваються: поки існує попит, існуватиме і пропозиція.