Людмила Алексєєва: Ми дуже завинили перед українцями

Людмила Алексєєва користується величезним авторитетом не лише серед правозахисників. До її думки в Росії прислуховуються і в дипломатичних колах, і навіть в Кремлі. "Усе тому, що я ні на кого не сварюсь, я констатую факти", - каже Алексєєва. Її квартира іще у 60-ті роки була місцем зустрічі дисидентів та правозахисників. У 70-ті їй загрожувало позбавлення волі за розповсюдження самвидаву, через що Алексєєва була змушена емігрувати до США, де прожила 15 років. Повернувшись до Росії, правозахисниця очолила Московську Гельсінську групу, яка дотепер моніторить порушення прав людини. DW публікує інтерв'ю з Людмилою Алексєєвою у день її 90-річчя.

DW: У публічній лекції 2006 року ви розповідали, що Московській Гельсінській групі, яку ви очолюєте, вдається приблизно у трьох випадках з 10 захищати людей від судової несправедливості. Тоді ви вважали, що це непоганий ККД...

Людмила Алексєєва: Так люди вважали, так. І я теж так вважала, тому що у радянські часи ми навіть думати не могли про те, щоб реально комусь допомогти. Ми лише говорили про те, що людина має права і людина має цих прав дотримуватися та поважати людську гідність своїх співгромадян. А допомогти у цьому ми їм не могли. А потім - так, приблизно три випадки з 10. Зараз є певний прогрес - вважайте, чотири випадки з 10.

Чи означає це, що ситуація з правами людини в Росії поліпшилася?

Ні, це означає, що сам правозахисний рух розрісся. Люди знають, що у них є права, і відчули, що можуть їх відстоювати. Не завдяки покращенню ставлення влади до цієї проблеми, а завдяки зростанню правозахисного руху і зростанню самосвідомості наших громадян. В радянський час нас була жменька. Якусь спільноту ми складали лише у Москві. В інших містах це були одиниці. А зараз немає регіону, де не було би правозахисних організацій.

Ви  помітили, що за останній рік також змінився характер протестного руху в Росії? Дуже багато молоді та підлітків з’явилися на вулицях.

Чудово, що ви це помітили. Я порівнюю себе у цьому віці та їх - 100 очок на їхню користь. Я в цьому віці була цілковита амеба, а вони дуже багато розуміють, і знають, як жити. Герцен колись говорив, що в Росії з її дуже нещасною історією - а це він казав, ще навіть не знаючи, яке на нас чекає XX століття! - так ось, він говорив, що Росії, щоби стати нормальною європейською країною, потрібно два покоління, яких не шмагали. Ось ми пройшли половину цього шляху. У нас після краху Радянського Союзу виросло перше вільне покоління. Це таке щастя, що я дожила, що я бачу це покоління.

А пам’ятаєте, 10 років тому, коли у вас теж був ювілей, ви говорили про 2017 рік - що "Росія стане вільною країною та демократичною державою"?

Я тоді помилялася. Мені здавалося - тому що мені так хотілося! – що 10-15 років - і ми будемо вільною країною. Ні. Герцен мав рацію. Потрібно два покоління, яких не шмагали. Ми європейська країна. За географією, за релігією, за культурою, за рівнем освіти. Але нам ще півшляху пройти треба. Я тепер рік не назву, але потрібно, щоб нинішнє молоде покоління виростило дорослих дітей. Мені багато хто каже: це дуже похмуре пророцтво, ми хочемо дожити, це ж буде після нашої смерті. На що  я завжди відповідаю однаково: неважливо, до чого ти дожив, важливо, як ти прожив. Я з не меншим натхненням домагаюсь змін у цей бік у нашій країні, тому що такий приємний результат настане після моєї смерті. Мені не байдуже, як житиме моя країна, коли мене не стане. Я не обмежую свій обрій своїм життям.

Ви  народилися в Євпаторії…

У Криму, так. Перефразовуючи Маяковського: “Дуже шкода мені тих, хто не народився в Євпаторії”.

Це означає, що у вас є там родичі, якісь зв'язки?

Це дуже гірко, для мене це друзі, брати. І якби мені сказали до того, як це все почалося, я сказала би, що це просто неможливо. Це жахливо - та непоправна шкода, яку ми цій країні завдали. Ми дуже сильно перед українцями завинили.

А ви якось відстежували ситуацію з правами людини в Україні після Майдану?

Нинішній Майдан не змінив характер влади в Україні. І владу Порошенка, і інших. Їм, звичайно, більше доводиться рахуватися з народом, ніж нашим чиновникам, але в цілому це та ж влада. Цей Майдан не приніс якісної зміни влади, ні. Мені нинішня українська влада теж не подобається. Хоча вона змушена більше рахуватися з народом, ніж наша.

А з точки зору прав людини в Україні якось змінилася ситуація?

Знаєте, дуже дивна річ. Там легше домагатися від влади поліпшення ситуації. Але там набагато пізніше зародився правозахисний рух. Ще в пострадянський час, коли ми ще не сварилися з Україною, російські правозахисники дуже багато зусиль докладали, щоб допомогти розвинутися правозахисному руху в Україні. Вони в цьому відношенні від нас відставали. Я давно там не була, але, наскільки можу судити, боротися за права там легше, ніж у нас, а рух розвинений менше.

Що має відбутися, щоб два народи помирилися?

Для цього треба, щоб більшість моїх співгромадян не слухали злісні висловлювання нашого телевізора, а жили своїм розумом. І ставилися до українців так, як вони на це заслуговують, тобто добре. І українцям слід зрозуміти, що якщо наша влада веде себе по відношенню до них агресивно, це не означає, що всі росіяни щасливі, що "Крим наш". Я взагалі вважаю, що Крим для нас, для Росії, як валіза без ручки. Наче й хороша річ, а спробуй понеси. Ані нам від цього радості, ані кримчанам, ані Україні. Це була божевільна витівка з непрорахованими  результатами. Ми довго-довго будемо за це розраховуватися, усі. І українці, і ми.