Олена Стяжкіна: Негромадянство як право

Вона чи він говорять: "України не існує й не існувало. Це - штучний проект (Австро-Угорщини, Польщі, Держдепу, лібералів, масонів тощо). Немає й не було мови. Історії - геть не було, суцільна вигадка, примара та містифікація божевільних". Вона чи він говорять: "Країна 404, failed state, спотворена частина великої Росії". Вона чи він ще іноді говорять: "Колишня Україна". І в цьому, звісно, когнітивний дисонанс. Бо те, що не існувало ніколи, не може бути "колишнім".

Але не в дисонансах справа. Важливо інше: вірять вони в те, що говорять, чи ні?

І тут не про росіян, тут про громадян України питання. Про голоси з окупованих територій, що їх не лише ворожі ЗМІ, а й наші доносять системно й навіть з насолодою. Мовляв дивіться: там всі такі - невиправні поганці та зрадники. Можна розбити лоба до крові, намагаючись звернути увагу на втрату інформаційної суб'єктності, на мовчання окупованих, бо занадто великою є ціна слова, на зброю ненависті, яку експортує ворог через ось такі от картинки. Проте стіна з омріяного скандального і тим безмежно цікавого - залізобетонна. Тому чи не кожного дня звідти, де "кислые лица, хмурые взгляды у всех", знов і знов лунає щось про чергове "не існування у форматі 404".

Ну, раз так, то давайте слухати це всерйоз. Слухати, як дорослі люди мають слухати дорослих. Давайте зголосимось, що люди вірять у те, що говорять. Не під дулом АК, не за гроші і не задля виживання своїх дітей, не зі страху, не для власної безпеки.

Вони - вірять у те, що говорять. Неіснування України для них - не кремлівська методичка, а основа власного, вистражданого світогляду. Таке може бути. Може…

Людина має право на нелюбов

Є люди, годинники яких зупинились у грудні 1991 назавжди. Вони жили у СРСР, присягались йому служити й служили. Коли СРСР не стало, вони не змогли порушити дане слово й вирішили для себе, що іншої батьківщини в них не буде. Це позиція. Це готовність піти на дно разом із своєю Атлантидою. Все, що сталося з ними після, відчувалось як чуже й вороже. Де б вони не опинились - у країнах Балтії, Казахстані, в Україні - більше вони не почували себе вдома. Держава, яку вони були готові любити, зникла. Та, що відчувалась матір'ю, чи то померла, чи то втекла, чи то була підступно вбита. І після цього почалися суцільні поневіряння у прийомних родинах, які так і не стали рідними.

Могло бути інакше: дехто обійшовся без власного досвіду, покладаючись на мінливу і іноді непевну, але таку солодку пам'ять старших про "золотий вік" - про країну, яка б дала сили бути. Та, "краснознаменная" дала б, а ці нові, ні. Не дали.

Про "не дали бути й стати" можна роздумувати довго. І, якщо робити це чесно, то для нелюбові до незалежної України, Латвії, Молдови, Грузії, таки знайдуться резони. Роки після 1991 були настільки неідеальними, наскільки неідеальними були ми самі.

Втім, у нелюбові може бути безліч причин і сценаріїв, у неї завжди - сотні винних та тисячі непокараних. Однак очевидно, що людина має право на нелюбов. Не любити собак, не носити жовте, не їсти томатів, не одружуватися, не пити каву, не слухати шансон. Не любити щось і навіть не раціоналізувати це.

Заперечувати існування України - це прояв нелюбові, в якому емоційна складова є значно масштабнішою, яскравішою, виразнішою, ніж раціональна. Звідси й доказові нестиковки і когнітивні дисбаланси аргументації. Однак звідси й сила силенна енергії ненависті, яка так болісно ранить, якщо сприймати сказане всерйоз.

До речі, це хибне уявлення - думати, що "заперечники" живуть тільки за лінією розмежування або на землях зрусифікованого Лівобережжя. Вони є скрізь: і в Києві, і у навіть у Львові. Не як наслідок руху переселенців з зони окупації, а як результат інших - глибинних і тривалих соціальних та політичних процесів, відповідально усвідомлювати які ми почали тільки зараз.

Нелюбов до України, неможливість жити в Україні, нерозуміння різниці між країною та державними інституціями, помножена на засліплення ненавистю… Категоричне "ні" без будь-якого плану "так". Втекти, викинути, знищити, розлучитись - це все про небуття. Про буття, про майбутнє - майже нічого. Тому, може, так легко було ворогові маніпулювати картинками "бажаного завтра", де федералізація легко змінювалась на повернення Януковича, про яке вмить забувалось на псевдореферендумі. А сам псевдореферендум, задавалось, мав би завершитись приєднанням до Южного федерального округу або побудовою "Новоросії", або автономією, або незалежністю "ДНР", або злиттям з "ЛНР", або не злиттям…

Чи має людина право на нелюбов до країни, в якій їй випало жити? Чи вихід тільки один - забратися та поїхати геть? А якщо немає можливості поїхати? Хворі батьки, квартира, діти, бідність… Немає можливості, однак є нелюбов і гостре небажання України як такої?

Закон про негромадянство

Чи не є в такому разі закон про не-громадянство - правом? Правом жити, мати власність, працювати, отримувати пенсію, соціальні пільги, але не любити. Не любити, а тому не обирати владу, не працювати у системах безпеки та освіти.

Коли я чую черговий спіч про "неіснуючу Україну", то відчуваю, як паспорт громадянина України пече людині руки. Я розумію, що їй соромно, вона не хоче, вона змушена носити-мати цей документ, бо іншого - немає. Але може бути.

Бо хіба ж громадянство - це вимушене рішення, що прийняте під тиском обставин? Навіщо громадянство тим, хто його не хоче, хто стидається, ненавидить та вголос говорить про це?

Закон про негромадянство - це не дискримінація. Це повага до права на нелюбов. І на чесність теж. Для ідейних людей, думаю, це дуже важливо. Коли війна закінчиться, коли на окупованих землях знову буде Україна, діти тих, хто чесно говорили про свою нелюбов, скажуть батькам: "Невже ви брехали? Невже після всіх ваших слів ви погодитеся бути громадянами ненависної вам країни?"

І у таких батьків має бути можливість сказати: "Ні. Не буду". Право на не-громадянство - це право не брехати дітям. І, зрештою, не брехати собі.