Президентка Литви: хочеш переконати людей - почни з себе
9 березня 2013 р.Даля Грибаускайте очолює Литву від 2009 року. До того вона п'ять років була комісаром Єврокомісії з питань бюджету та фінансового планування. У Литві вона вважається "залізною леді". Грибаускайте розповіла у інтерв'ю Deutsche Welle про свою прихильність до спільної європейської валюти, на яку країна, попри кризу, планує перейти вже 2015-го року, та про те, що південноєвропейські країни зробили неправильно.
Deutsche Welle: Литва є членом Європейського союзу вже майже десять років. У 2015 році ваша країна планує зробити наступний крок: ви хочете перейти на євро. Навіть попри те, що економічну кризу ще не зовсім вдалося подолати. Чому?
Даля Грибаускайте: Знаєте, економічна криза - це не єврокриза. Країни, які не мають євро, також борються з фінансовими проблемами. І навпаки - деякі країни з євро не мають жодних проблем. Адже усі нові країни-члени під час вступу до ЄС підписалися під тим, що запровадять євро якомога швидше. Якщо так подивитися, то це зобов'язання. А Литви зокрема стосується ще й те, що ми де факто вже маємо євро. Адже наша валюта напряму прив'язана до євро міцним, сильним курсом. Тож наша грошова політика дуже залежить від Європейського центробанку. У нас немає власних інструментів валютної політики. Зобов'язання та обмеження Єврозони стосуються й нас, проте ми майже не отримуємо від неї зиску! Тобто, існує достатньо причин для того, аби вступити до Єврозони якомога швидше.
Криза продовжується. Деякі країни мусять знову і знову фінансово підтримувати інших. Чи не лякає вас те, що система може не витримати?
Ідеться ж не про євро як таке. Ідеться про економіку та фінансову політику, а також політичну відповідальність окремих країн-членів - якраз її часом бракувало. Не можна робити євро відповідальним за те, що хтось навіть у власній країні не в змозі приймати відповідальні політичні рішення.
У 2009 році, коли фінансова криза боляче вдарила по Литві, ви взяли на себе відповідальність і запровадили жорсткі заходи економії. Ви не просили допомоги в Міжнародного валютного фонду (МВФ) і навіть сказали: "Країни, які не можуть самі собі допомогти, є слабкими". Чому ви обрали такий шлях?
Я думаю, що Литва дуже добре сама з цим упоралася, без диктатури іззовні. Це те, що я маю на увазі: якщо є політична воля і політична відповідальність, допомога не потрібна. Мова йде про те, як управляти країною. Саме цей брак відповідальності є проблемою країн Південної Європи.
Сусідня Латвія обрала інший шлях і попросила фінансової допомоги. Сьогодні ця країна демонструє чи не найбільше фінансове зростання у Європі. Чи було ваше рішення пропри це правильним?
Як економістка я говорю: чим більший спад, тим більшим, звичайно, є зростання. Це залежить від того, від якої основи вимірювати. Зростання у Литві таке ж сильне. По-моєму, в останньому кварталі ми були на третьому місці. Проте це здорове зростання, саме тому що наш спад був не таким сильним, як у Латвії. Прийняти рішення як політик і взяти на себе повну відповідальність за нього - це те, чим можна пишатися. Я раніше вже мала справу з МВФ, у 1999 році після кризи в Росії. І мій тодішній досвід зводився до того, що допомагати треба собі самим. Ані МВФ, ані якийсь план або фонд ЄС не допоможуть, поки не контролюєш ситуацію у власній країні.
Ви згадали південну Європу: Іспанія, Греція - ці країни також пережили значні скорочення. Там люди виходили протестувати на вулиці. Чому в Литві цього не сталося?
Мушу сказати: навіть у цих країни скорочення були не такими сильними, як у нас! Ми скоротили державні витрати на 12 відсотків - у нас не було іншого вибору. Ринки були закриті. І допомога, яку ми могли би отримати, надійшла би не так швидко, як ми її потребували. Тому уряд за моєї підтримки швидко прийняв рішення. Звичайно, справа в тому, як переконувати людей. Треба починати з себе: моя зарплата, наприклад, була скорочена на 30 відсотків! Зарплати членів уряду також сильно скоротили. Коли я прошу людей набратися витримки і терпіти, я сама мушу служити прикладом. Це стосується кожного політика при владі. Мова йде лише про особистий приклад, тоді люди тобі довіряють, тоді можна їх переконати трошки довше протриматися і пообіцяти їм, що буде краще. У нас це подіяло через два роки. Зарплати знову повільно зростають. Справа у довірі між політиками і громадянами.
Можливо, відмінність у менталітеті також відіграє роль?
Іноді ми критикуємо себе за те, що ми надто самокритичні і маємо занадто мало оптимізму в порівнянні до південноєвропейців. Проте це не єдина причина. Недовіра між політичною елітою та громадянами у деяких південноєврпейських країнах зростала протягом надто довгого часу. І це завдало країнам, тамтешньому суспільству та економіці, досить сильного удару. Тут люти також були нещасними, проте це було необхідно. І заходи економії допомогли нашій економіці відновитися за півтора року. Тож нам довелося не так вже й довго терпіти.
Яким ви бачите майбутнє вашої країни - безкризовим?
Я думаю, з кожним роком наша ситуація покращуватиметься. Ми витримали 50 років окупації, тож витримаємо й хороші роки - я зараз трошки жартую. Звісно, деякі речі зміняться. Це дуже залежить від того, хто при владі. Популізм у країні зростає, як майже всюди, певно внаслідок економічних труднощів. Політичні партії втрачають підтримку, тому що їм не вдається достатньо швидко пристосовуватися, змінюватися. Це розчаровує людей. Проте в цьому розвиток подій схожий майже всюди в Європейському Союзі.
Розмову провела Моніка Ґрібелер