"Необмеженої свободи преси в Україні немає"

DW: Якщо порівнювати позиції України в рейтингу свободи слова за 2015 та 2016 роки, то можна побачити, що країна піднялася в ньому на п'ять позицій - зі 107-го на 102-е місце. Чи свідчить це про покращення ситуації?

Ульріке Ґруска (Ulrike Gruska): Це дуже мінімальні зміни. До того ж країна може піднятися в рейтингу просто через те, що в ньому опустилися інші - і без зміни ситуації в ній самій. У цілому ситуація в Україні схожа з тією, що була рік тому. Те, що вона трохи змінилася в рейтингу, пов'язано, зокрема, з тим, що ми нарахували менше випадків прямого насильства проти журналістів - просто через те, що 2016 року на Сході України було менше боїв, ніж раніше. При цьому подібні випадки в цілому дуже сильно впливають на рейтинг - вони відповідальні, зокрема, за те, що кілька років тому позиція України в ньому суттєво знизилася. Але щодо структурних проблем в Україні, то змін за рік відбулося дуже небагато.

Однією з найгучніших історій 2016 року, які стосувалися журналістів, було вбивство Павла Шеремета в Києві, яке і досі не є розкритим. Чи бачите Ви з боку Києва прогрес у розслідуванні справи чи, на Вашу думку, в цьому потрібно ще дуже багато зробити?

Зробити, безсумнівно, потрібно ще дуже багато. Це проблема, яку ми маємо не лише в Україні, але також у Росії та дуже-дуже великій кількості інших країн світу. Ідеться про безкарність у випадку зі злочинами проти журналістів. При цьому це обов'язково мають бути такі страшні речі, як убивство. Навіть напади на журналістів розслідуються надзвичайно рідко. Часом усе відбувається таким чином: після злочину заарештовують кілька підозрюваних, аби трохи заспокоїти громадськість. Але через кілька днів їх відпускають, а потім розслідування грузне в піску. Ми спостерігаємо це дуже часто, тож мої надії щодо справи про вбивство Шеремета не дуже великі. Але це одна з найголовніших вимог "Репортерів без кордонів" - що за злочини проти журналістів мають відбуватися покарання. І ми активно виступаємо за те, аби ООН мала спеціального уповноваженого для захисту журналістів.

Які ще події в журналістському житті України були, з ашої точки зору, визначальними в 2016 році?

Розголос, зокрема, і на міжнародній арені, мав випадок насильницького нападу на редакцію телеканалу "Інтер" у вересні. Як "Репортери без кордонів", ми безумовно засуджуємо це. Адже ми виступаємо за свободу преси. І журналісти, незалежно від того, якої думки вони дотримуються, повинні мати змогу вільно поширювати інформацію, та в жодному разі проти них не можна було застосовано жодного насильства. Так само дуже критично ми відреагували на заборону російського телеканалу "Дождь" в Україні. Адже ми вважаємо, що такими заборонами можна лише досягнути протилежного результату. Адже захистити свободу слова та думки не можна, забороняючи телеканали, книги чи щось іще. А із забороною "Дождя" в українського населення, переважно російськомовного, тепер є ще менше ЗМІ, які могли б подати їм альтернативний погляд на речі у порівнянні з державними каналами в Росії, які дуже цілеспрямовано звертаються до цієї публіки. 

Крім цього, восени 2016 року ми оприлюднили велике дослідження щодо України - Media Ownership Monitor, у якому ми зокрема дослідили, як власність олігархів впливає на роботу журналістів. І попри те, що ми в нашій доповіді активно критикуємо той факт, що редакційна робота рідко перебуває у повній незалежності від інтересів власників, порівнюючи ситуацію з іншими країнами, ми можемо сказати, що в Україні розподіл медіа між різними олігархами дозволяє в цілому спостерігати доволі повну картину представлених думок. Адже в таких країнах, як, приміром, Болгарія, де одна компанія чи олігарх контролює майже всі медіа, ситуація є ще важчою. Але необмеженої свободи преси в Україні немає. Крім того, там практикується публікація платних матеріалів без жодних розпізнавальних знаків - так званої "джинси".

Критично торік оцінювали також публікацію імен і даних журналістів, які працювали на території непідконтрольних Києву "ДНР" та "ЛНР", зокрема, і західних працівників ЗМІ. Що ви можете сказати про цей випадок?

Як тоді, так і сьогодні ми дуже-дуже гостро це критикуємо. Причому не лише сам факт публікації даних журналістів, але і те, що високопоставлені українські політики позитивно, з розумінням чи навіть підтримкою висловлювалися про ці випадки. Адже журналісти повинні мати можливість повідомляти здобуту власноруч інформацію. А тут застосовується такий самий механізм, як і у випадку з забороною телеканалів чи програм. Адже якщо інформація про щось зникає, то її потім знаходять у інших місцях. Тому журналісти починають використовувати та посилатися на офіційні джерела ворогуючих сторін.

А що ті при цьому використовують інструменти для досягнення своїх політичних цілей - річ, сама собою зрозуміла. Жахливо й те, що журналістам, які їдуть на Донбас із метою розібратися з ситуацією на місці, потім закидають "невідданість батьківщині". Причому роблять це самі ж колеги, стаючи при цьому самими частиною конфлікту - попри те, що їхня роль полягає в нейтральній позиції спостерігача. Ми часто чуємо від колег у Києві, що і їм важко знайти охочих публікувати свої критичні історії про конфлікт в українських медіа. Якщо вони хочуть писати про сам конфлікт, чи то про складну ситуацію внутрішніх переселенців, чи про те, що й українські солдати вчиняють злочини в Східній Україні, то часто отримують відмову й наражаються на небезпеку бути наділеними ярликом "зрадника батьківщини". Це дуже небезпечно для журналістського середовища, якщо воно виявляється нездатним триматися за межами конфлікту.

Ульріке Ґруска - речниця берлінського офісу міжнародної правозахисної організації "Репортери без кордонів".