Сергій Жадан: Наша та їхня свобода

Уявляю, якою була б реакція з нашого боку на мітинги в Росії років зо п'ять тому. Скільки було б співпереживання та інтересу. Солідарності, врешті-решт. А ось нині слідкуєш за реакцією друзів, знайомих та просто "прогресивної громадськості" - і щось не помічаєш особливої солідарності. Та й інтересу особливого, якщо чесно, - так само. Хоча, здавалося б, спільний ворог має об'єднувати. Здавалося б, плакати на підтримку України мають надихати. А ось чомусь не сильно надихають. Ну справді, хто сьогодні вбачає в умовному Навальному потенційного союзника України? Навіть звучить смішно.

За три роки війни ми настільки розійшлись, що навіть підтримка ситуативних союзників виглядає проблематичною. Відразу виникає питання: якщо поставити цим ситуативним союзникам просте питання про те, чий Крим - якою буде відповідь? Три роки реальної війни переважають всі ймовірні процеси демократизації та лібералізації російського суспільства, на які слід було б розраховувати в найближчій перспективі у разі успіху протестних акцій. Хто взагалі готовий серйозно говорити про лібералізацію чи демократизацію російського суспільства? Що ми загалом сьогодні знаємо про це суспільство? Ми ж із ним якщо й стикаємось, то хіба що на Донбасі, в ході російсько-української війни.

"Залиште нас у спокої"

Про яку вже можливість лібералізації тут можна говорити? Себто, говорити, безперечно, можна, і мабуть, говорити потрібно, ось тільки слів потрібних немає. Натрапляєш десь у мережі на репортаж про поїздку чергового російського депутата в окопи до ополченців, читаєш його розповіді про "хохлів" та "укропів", уявляєш потім його виборців і читачів газети, в якій усе це друкується, й розумієш, що для солідарності потрібно щось більше, аніж спільний ворог. Надто різні в нас нині ситуації, надто багато нам є чого висловити нашим сусідам в якості звинувачень на судовому процесі. Тому, при всій важливості цих ось імовірних змін у суспільному та політичному житті росіян, позицію України можна охарактеризувати коротко й стисло: залиште нас у спокої. Просто - залиште нас у спокої. І ось це те, що справді змінилось за три роки.

Хоча не залишать, це ж зрозуміло. Тому далі доведеться бути в курсі подій: дізнаватись про кількість заарештованих, про спроби реалізації "українського сценарію", про те, хто саме оплачує "західні технології з дестабілізації ситуації". Доведеться так чи інакше вислуховувати істеричні крики про неприпустимість методів "кривавого майдану для мирної Росії", чи навпаки - про незворотність демонтажу путінського режиму, про "нову перебудову" та глухий кут, до якого загнав себе Кремль. Ми далі знаходимось в зоні їхнього впливу, ми далі так чи інакше читаємо їхні новини - хтось з інтересом, хтось з відразою. Але читаємо. Можливо, саме те, що ми там вичитуємо, й не дає підстав для солідарності.

Насправді ж усі розуміють - наскільки це важливо, що в них там відбувається. Оскільки саме звідти, від них, ідуть потоки зброї на Донбас, саме звідти йдуть інформаційні хвилі, які збивають із ніг найменш стійких із наших співвітчизників. Тому навіть локальні, тактичні зміни, які будуть відбуватись там, відбиватимуться й на нас. Скажімо, на кількості наших загиблих. На жаль, країна, проти якої ведуть війну, просто не може виключити зі своєї реальності того, хто на неї напав.

Тому лишається далі слідкувати за процесами демократизації й появою нових лідерів, за поворотними моментами й точками їхнього неповернення. Бажано при цьому, звісно, не просто слідкувати, а використовувати цей час якомога продуктивніше для себе. Скажімо, озброювати армію. І виховувати дітей. І хай у цей час у сусідів відбуваються глобальні процеси та суспільні злами, зміна політичного клімату й риторики, розбудова громадянського суспільства чи проходження зони турбулентності.     

Не сумніваюсь, що ми про це дізнаємось перші.